Розділ «Біллі «Блокада»»

От і маємо: протягом сорока восьми годин ми втратили обох кетчерів і, приїхавши на північ, могли поставити на основну базу хіба що Ґензі Берджеса, який перекваліфікувався з кетчера в пітчера невдовзі після закінчення Корейської війни. Того сезону йому стукнуло тридцять дев’ять і він викладався на повну тільки під час середніх інінґів, але Ґензер, хитрий чортяка, умів подавати наклболи, і Джо Діпунно нізащо не ризикнув би цим стариганем, ставлячи його в дім. Він сказав, що скоріше поставить туди мене. Я знав, що він жартує — я був звичайним старим тренером на третій базі з такою кількістю пахових розтягнень, що мої яйця практично билися об коліна, — але сама думка про це змушувала мене тремтіти.

Джо натомість зателефонував до центрального офісу в Ньюарку та сказав:

— Мені треба когось, хто зможе зловити швидкі м’ячі Мастерса та кручені Денні й при цьому не впаде на сраку. Навіть якщо він грає за «Бандаж для геніталій» із Тремонта, мені начхати. Просто переконайтеся, що в нього є лапа, та притягніть його на «Болото» до того, як почнеться національний гімн. А тоді беріться за роботу та шукайте мені нормального кетчера, якщо ви в цьому сезоні сподіваєтеся пробитися хоч кудись, — він повісив слухавку та запалив, напевно, вісімдесяту цигарку за день.

Що за життя у менеджера, еге ж? Одному кетчеру висувають звинувачення в ненавмисному вбивстві, а другий лежить у шпиталі, замотаний у таку кількість бинтів, що нагадує Бориса Карлоффа[181] з «Мумії»[182]; пітчери теж або жовтодзьобики, які й бритву в руках ніколи не тримали, або майбутні пенсіонери. І тільки Богу відомо, хто вдягне спорядження і стане за четвертою базою в день відкриття.

Того року на північ ми полетіли, а не поїхали потягом, та все одно почувалися так, наче пережили аварію на залізниці. Тим часом Кервін Маккаслін, генеральний менеджер «Титанів», сів на телефон і знайшов нам кетчера, з яким ми могли відкрити сезон: це був Вільям Блейклі, що пізніше отримає прізвисько Біллі «Блокада». Уже не пригадую, був він з першої чи другої ліги, але, гадаю, ви можете перевірити це у своєму комп’ютері, бо я чітко пам’ятаю назву команди, за яку він грав до того, — «Девенпортські кукурудзники»[183]. За ті сім років, які я був у «Титанах», звідти прийшло кілька людей, і гравці основного складу постійно питали їх, як їм було грати за «Маїсових пиздюків». Або часом кликали їх «Пшінкодзьобами». Бейсбольний гумор не назвеш, як ви кажете, витонченим.

У першому матчі ми грали проти «Червоних шкарпеток». Була середина квітня. Бейсбол тоді починався трохи пізніше, ніж зараз, і графік у нас був адекватнішим. Я приїхав на поле рано-вранці — ні світ ні зоря, по правді, — й там був юнак. Він сидів на бампері старенької вантажівки «Форд», що стояла на парковці для гравців. Прикручений тонким дротом номерний знак Айови звисав із заднього бампера. Нік, сторож, впустив його, коли малий показав йому листа з центрального офісу та водійські права.

— Ти, мабуть, Білл Блейклі, — промовив я, потискаючи йому руку. — Радий із тобою познайомитися.

— І я радий познайомитися з вами, — сказав він. — Я взяв із собою спорядження, але воно доволі пошарпане.

— Гадаю, ми потурбуємося про тебе, приятелю, — пообіцяв я, відпускаючи його руку. У нього на середньому пальці був лейкопластир, якраз під другою фалангою.

— Порізався, коли голився? — спитав я і показав на його долоню.

— Ага, порізався, коли голився, — відповів він. Я не міг зрозуміти, чи то він так показував, що зрозумів мій маленький жарт, чи настільки боявся налажати, що для початку вирішив погоджувався з усім, що я кажу. Пізніше я збагнув, що обидва варіанти були хибними; просто він мав звичку луною повторювати все, що йому казали. З часом я звик, мені навіть сподобалося.

— Ви менеджер? — уточнив він. — Містер Діпунно?

— Ні, — відповів я. — Я — Джордж Ґренсем. Гравці називають мене Ґренні. Тренер третьої бази. А також менеджер із обладнання та амуніції. — І це було правдою: я завідував і тим, і тим. Кажу ж вам, гра в ті часи була куди компактнішою. — Не хвилюйся, я оформлю тебе по першій програмі. Дам найновіше спорядження.

— Найновіше спорядження, — мовив він. — Окрім лапи. Маю лишити собі стару лапу Біллі. Ми з малим Біллі вже бозна-скільки разом.

— Гаразд, мене це влаштовує. — І ми рушили на стадіон, який тодішні спортивні писаки любили називати «Старим Болотцем».

Я вагався, чи давати хлопчині 19-й номер, бо то був номер горопахи Фарадея. Але тільки ця форма підходила йому по розміру та не висіла, як піжама, тому я і зважився на таке. Доки хлопчина переодягався, я запитав:

— Ти не втомився? Ти ж, мабуть, їхав без зупинки. Хіба вони не надіслали тобі трохи дріб’язку, щоб ти міг сісти на літак?

— Я не втомився, — відповів він. — Певно, вони надіслали мені трохи дріб’язку, щоб я міг сісти на літак, але я не бачив його. Ми могли б піти подивитися на поле?

Я погодився і повів його через коридор повз даг-аут. У формі Фарадея він спускався до дому за межами лінії фолу[184]. Синій номер «19» виблискував у нього на спині в променях ранкового сонця (була лише восьма ранку, і в доглядачів за полем починався довгий робочий день).

Я б хотів описати вам, містере Кінг, що відчував, коли дивився на нього, але слова — то ваша парафія, не моя. Тієї миті зі спини він був більше, ніж будь-коли, схожим на Фарадея. Звісно, він був на десять років молодшим за нього… та по спині складно роздивитися вік, хіба що хода часом видає. До того ж юнак був сухоребрим, як і Фарадей. Таким сухорлявим мав би бути ваш шорт-стоп або гравець другої бази, але аж ніяк не кетчер. Нормальний кетчер — кремезний як дуб, на кшталт Джонні Ґудкайнда. А цей був першим кандидатом на поламані ребра та грижі.