Розділ шістнадцятий

Ранок стояв пречудовий, із північного заходу віяло прохолодою. Близько дев’ятої години Ленгдон прив’язав Мускву до дерева, засідлав коня і рушив униз долиною. Він не збирався полювати. Йому просто подобалося їхати на коні, дихати вітром, що пестив обличчя, і милуватися тутешніми пречудовими краєвидами, а їх таки було чимало.

Проїхавши на північ три-чотири милі, він опинився перед перевалом — широким пологим схилом, який перетинав гірський хребет у західному напрямку. Йому страх як закортіло зазирнути туди, за пасмо гір, а що коліно більше не дошкуляло, то він, зигзагами підіймаючись схилом, за півгодини був уже майже на гребені.

Коли дорога уткнулася в крутий, хоч і короткий, схил, він мусив зіскочити з коня і йти пішки. За крутосхилом відкривалася рівна тераса, затиснута ліворуч і праворуч кручами, а через чверть милі вона переходила у прямовисні скелі. От за тими скелями і лежала долина, до якої йому так хотілося потрапити.

Посередині терасу перетинала глибока западина, яку Ленгдон побачив не відразу. Дійшовши до її краю, він раптом упав на землю і хвилину чи дві лежав нерухомо. Потім повільно підвів голову.

За сто ярдів від нього, скупчившись біля маленького джерельця, паслися кози — близько тридцяти голів. Ленгдон угледів там двох бородатих козлів, а решта були матки з козенятами. Він з півгодини пролежав на краю западини, спостерігаючи за ними. Раптом одна коза щодуху рвонула до гірського схилу. За нею метнулися двійко її козенят. І лише тепер у паніці зарухалося все стадо. Коли зчинився цей переполох, Ленгдон швидко підхопився із землі та щодуху помчав за тваринами.

Побачивши людину, кози, козли, козенята — все стадо на якусь мить завмерло, мов паралізоване. Зупинившись упівоберта, вони дивилися на Ленгдона. І поки так стояли, відстань між ними та Ленгдоном скоротилася удвічі. Здавалося, що всім одразу відібрало ноги. Тоді, так само несподівано, вони ураз ожили і дременули до найближчого підніжжя. Дуже швидко копита зацокали на камінні, на сланці, й до Ленгдона ще з півгодини долинав лункий стукіт камінчиків, що вилітали з-під ніг і котилися схилом. Кози втекли, перетворившись на маленькі, ледь видимі цятки, біліючи аж на далекому гірському гребені.

Ленгдон пішов далі терасою і за кілька хвилин уже оглядав другу долину. З півдня її заступало величезне плече однієї зі скель. Воно було не надто високе, і Ленгдон подерся угору. Він уже майже видряпався на самий верх, коли раптом нога зачепилася за сланцевий виступ, і, падаючи з висоти, він торохнув рушницею об камінь.

Сам він анітрохи не забився, лише трохи занило травмоване коліно. А от рушниця розлетілася вщент. Рушнична ложа[45] розкололася аж до казенника[46], тож він, не довго думаючи, відламав її зовсім.

На стійбищі у Ленгдона були дві запасні рушниці, тож цей прикрий випадок не надто його засмутив. Він знову подерся по скелі, поки не опинився на чималенькому гладкому карнизі, який обгинав пісковиковий виступ. Пройшовши сто футів карнизом, він уперся в прямовисну скелю. Дороги далі не було, проте звідси відкривалася мальовнича широка долина, що пролягла між двома хребтами і видовжилася на південь. Нарешті можна відпочити. Ленгдон умостився, дістав свою люльку і приготувався споглядати величні панорами.

У бінокль йому далеко видно було усі околиці, а зараз він дивився на рівнину, де ще не ступала нога мисливця. За якусь милю від нього, у низовині понад струмком повільно йшли вервечкою карибу. Олені прямували на захід, туди, де зеленіли порослі свіжою травою схили. Нижче від нього, відбиваючи сонце, біліли пір’ям незліченні куріпки. Трохи згодом на відстані двох миль показалися гірські барани. Вони повільно сунули схилом, скубли густу соковиту зелень.

Він запитав у себе подумки: а скільки знайдеться таких долин в усіх канадських горах, які розкинулися на триста миль ушир — від океану до прерій, — і простягнулися на тисячу миль із півночі на південь. І сам собі відповів: сотні, якщо не тисячі. І кожна така незрівнянна долина — то цілий незвіданий світ. Світ, де вирує своє, неповторне життя, де хлюпочуть озера, дзюркочуть ріки та шелестять ліси; де повно своїх радощів і драм.

З долини, що лежала перед Ленгдоном, віяло таким самісіньким сонним спокоєм, як і той, що він спостерігав в інших долинах, і так само, як інші долини, вона купалася у лагідному сонячному промінні. І все ж таки було тут щось своє, особливе. Далекими північними і західними схилами, які він без бінокля ледве бачив, гуляли вже інші ведмеді. Це була вже інша країна, з новими таємницями та звабами, і Ленгдон, геть-чисто забувши про час і голод, мов зачарований, споглядав красу тутешньої природи.

Він сидів і думав про те, що йому ніколи не набриднуть ці долини (скільки їх там — сотні, тисячі?), як може набриднути річ, яку бачиш день у день. Ленгдон був певен, що міг би нескінченно блукати з однієї долини в іншу і в кожній знаходив би щось своє, таке, чого немає в інших. Він розкривав би їхні таємниці, вивчав життя, що їх наповнює ущерть. Йому ці долини здавалися чимось складним, загадковим і незбагненним, як саме життя. Вони дрімали, ховаючи свої тисячолітні скарби, у них брали початок найрозмаїтіші форми життя, за яке часто доводилося платити не менш розмаїтою смертю. Блукаючи поглядом по залитих сонцем рівнинах, він намагався уявити собі, як звучала б історія цих долин, якби її могла розповісти сама Природа, і скільки для цього знадобилося б томів.

Він уявив, як починає свою розповідь Природа — тихо, пошепки. І звісно, найперші слова були б про те, як з’явився цей світ. Як серед океанської безодні виникла земля; як вона розросталася увись і вшир; як витісняла воду; як іще на початку усіх часів стояв суцільний день, а ночі зовсім не було; як там, де зараз жебонів струмок і йшли на водопій карибу, блукали велетенські страховидла, а в небі, де ширяв орел, колись кружляли здоровенні крилаті потвори, щось середнє між звіром та птахом.

А потім він почув би про Велику Зміну — про лиховісну годину, коли перекосилася земна вісь, і настала ніч, а царство тропіків перетворилося на крижану пустелю, і почали з’являтися нові форми життя, — треба ж було заповнити цей спорожнілий світ.

Багато води збігло, думав Ленгдон, перш ніж вимерли мамонти, мастодонти та всі доісторичні монстри, а спорожніле місце на вершині цього царства посів перший ведмідь. І той ведмідь був предком гризлі, якого вони з Брюсом збиралися завтра убити!

Ленгдон так поринув у роздуми, що навіть не почув, як за спиною щось зашурхотіло. І враз його ніби щось штовхнуло.

Йому здалося, ніби у нього простісінько над вухом зітхнуло одне з тих чудовиськ, яких щойно малювала його уява. Ленгдон повільно обернувся — і серце завмерло у грудях, у венах захолола кров...

За півтора десятка футів од Ленгдона, перегородивши шлях до втечі, стояв не хто інший, як Тор, Господар Гір! Він стояв із роззявленою пащею, похитував головою і уважно вивчав свого ворога, подітися якому було нікуди.

Руки Ленгдона мимохіть потяглися до розтрощеної рушниці. А ще він зрозумів, що його смерть недалеко!