Розділ «V. Аварія»

Передусім заварилося оте діло з Метеком, не так, власне, з ним, як з його батьком.

То був перший день грудня. Вже два тижні держався морозець — удень слабенький, уночі дужчий. Землю ледь-ледь притрусило тоненьким шаром снігу, це ще не перешкоджало їздити трактором по лісових дорогах, але передвіщало, що от-от почнеться справжня зима. Едек вставав тепер ще вдосвіта, розігрівав мотор і, тільки-но починало сіріти, вирушав у дорогу. З лісу виїжджав пізно, вже засвітивши фари. За день робив аж сім ходок. Так стомлювався, що, коли вечеряв, йому аж голова крутилась і сон зліплював червоні од вітру повіки.

Того дня він, як звичайно, квапливо уминав їжу, що підсовувала йому пані Гелена. Майже не звернув уваги на її слова, що Метек застудився і лежить. Взагалі, бідкалася вона, хлопець змарнів од тієї науки, не знає вже міри. Едек ствердно покивав головою, буркнув «спасибі» і важкою ходою поплентався до своєї кімнати. З полегкістю скидав одяг.

Здивувався, коли хтось постукав у двері.

— Прошу.

Увійшов лісничий, якийсь похмурий, стурбований.

— Я хотів би, хлопче, побалакати з тобою...

Едек миттю насторожився, йому вже не хотілося спати, десь пропала втома, злякано закалатало серце. Певно, він знає, Метек усе розповів батькові.

Не мав жалю на товариша. Навіщо йому було мучитися чиєюсь таємницею, та ще такою страшною? Подумав, що це, може, й добре, нарешті все з’ясується, буде якесь рішення, знайдеться вихід. Бо й сам у собі він уже не зміг би довго боротися. Тепер він забиває думки роботою, але ж вивозка от-от закінчиться. Що тоді, як знову повернуться оті години перед сном, коли з кожного кутка кімнати йому ввижатиметься похмуре обличчя Красавчика? Що тоді?

— Про Метека побалакати...— мить помовчавши, додав лісничий, сідаючи біля Едека на ліжку.

— Він що, хворий? Я не провідав його, думав, може, спить...— Залєський не впізнав свого голосу — був хрипкий, мов після пиятики. Більше він уже нічого не казав, сидів, стиснувши руки, відчуваючи, що вони мокрі від поту. Подумав: лісничий хоче говорити про Метека, отже, про те діло. Що це гнітить хлопця, що не можна обтяжувати його такою моральною відповідальністю... Його обурила ця думка — хитромудра, як йому здалося, штучна, надто інтелігентська. Хай йому чорт, з тією моральністю!

Здригнувся. Поки він отак боровся сам із собою, лісничий щось казав. Едек нашорошив вуха.

— Бачиш, останнім часом з ним щось не гаразд... Так мені принаймні здається. А я хлопця знаю. Це ж мій одинак. Стільки років беріг його, пестив, витягував з тієї хвороби... Я все відчуваю. Сказано ж — батьківське серце... Забагато сидить над книжками, з кожним днем більше. Це я бачу — нехай собі. Якщо від того схудне трохи, зблідне — нічого, це дурниці, все минеться, коли одержить свій омріяний атестат зрілості... Але, бачиш, мало того, що його навчання стомлює, бо сам він не з усім може впоратися, хоче знову їхати в Ольштин, про щось розпитатися,— крім цієї науки, є щось таке, чого я не знаю, не розумію і не можу догадатися, в чому тут річ. Щось його гнітить, щось мучить. Кілька разів застав його — з книжкою, а не читає, сидить, втупившись у стіну чи у вікно. Змарнів останнім часом, щось його гризе. Я думав, може, закохався, це часто бував в такому віці. Але, здається, ні. Зрештою, від того часом худнуть, але ж не так уже сумують, щоб і жити не хотілося.

Замовк, ніяково м’яв у руці полу свого мундира. Потім підвів голову і, заглядаючи при тьмяному світлі свічки Едекові в очі, попросив:

— Інколи, буває, важче довіритись батькові, аніж товаришеві. Бачиш, він тебе любить, хоч останнім часом наче й сторониться, але це нічого. Так от, розумієш, коли б ти з ним поговорив як товариш, як друг. Ти багато поміг йому в школі — не кривись, я все пам’ятаю, хоча б та ковзанка — хто знає, що б там було... То що ж я хотів? Ага, він тобі вдячний і тому може довіритись. Порозмовляй з ним, може, скаже. Мабуть, там нема нічого страшного. Щось перебільшує і мучиться, отруює собі життя... Мені тяжко бачити це. Знаєш, погано, коли тільки одна дитина, дуже багато переживаєш. А втім, хто його знає, мабуть, коли більше дітлахів, то більше й клопоту... То ти побалакай, поможи хлопцеві, якщо зможеш...

Лісничий підвівся, в’ялий, якийсь розбитий. Уже взявшись за ручку дверей, сказав:

— Вибачай, що я турбую тебе... Але, бачиш, це...— придушив у собі якісь слова.— На добраніч.

— На добраніч,— пробурмотів Едек.

У миготливому світлі свічки на стіні чудернацько вимальовувалась його тінь. Хлопець сидів на ліжку, обхопивши голову руками. Йому було надзвичайно сумно. Той сум був дужчий, ніж страх. З якогось часу він наче перестав боятися. Може, з тої хвилини, коли в нього ще невиразно почало визрівати рішення. Але от зараз так несподівано виникла розмова. Йому було добре в домі лісничого, при такій важкій роботі, з улюбленим запахом пального і мастила на розігрітому моторі, серед простих робітників, серед лісової тиші. А тепер кінець. Завтра він поговорить з Метеком. Так тільки, для годиться — він же знає, що гнітить хлопця, а Метек — Едек пам’ятає ще зі школи — завжди був дуже вразливий, куди більше, ніж інші. Нічого дивного, що історія з Красавчиком була для нього непосильним тягарем. Даремно Едек тоді вискочив із своєю щирістю. І Метек не мав би клопоту, та й йому, може, було б легше... Так, сидів би собі тут, освоївся б помаленьку, забув би...

Раптом згадалися безсонні ночі, страх, привиди. Ні, йому нічого не помогло б, але Метек був би спокійний, А тепер ще розхворіється, не складе іспитів...