Розділ «І. Бійка»

У роті Едек відчув нуднуватий смак крові. Закусив тільки губи, відчуваючи, що слабне, що ще один такий удар, і Красавчик новою перемогою потвердить свою славу нездоланного. Едек схилив голову, втягнув її в плечі, зігнувшись, спробував ще раз, уже востаннє, кинутися на ворога. Ослаб, можливо, недавно випита горілка позбавила його сили, і супротивник весь час мав над ним помітну перевагу. Едек заточився, виставив руку затуляючись од нового удару... І раптом відчув у правій руці щось важке і тверде. Скоріше догадався, аніж побачив, що це дівчина подала йому залізну трубу, яку випустив Красавчик. Не думаючи, розпалений бійкою, він одскочив зненацька вбік і, зібравши рештки сил, замахнувся. Красавчик не встиг відхилитися. Залізо глухо стукнуло його по голові. Той тільки застогнав і як стій рухнув на землю...

Едек, ще не тямлячи себе, розпалений, весь тремтів, ладен битися далі. Та й ті п’ятеро ще вовтузилися, захоплені бійкою. Раптом дівчина піднесла руки до обличчя і, перелякана, поволі, дрібними кроками почала відступати назад. Едек побачив жах на її обличчі і в рухах.

Тієї ж миті хлопця привів до тями наглий крик когось із дружків Красавчика:

— Убив його, убив...

Едек глянув. Його супротивник лежав нерухомо, розкинувши руки. І тоді все раптом стихло, бійка миттю вщухла. Всі стали, охоплені переляком. Битися — це не дивина, це була їхня стихія, битися, але ж не вбивати...

У цьому раптовому мовчанні почувся тихий свист і тупіт людей, які бігли сюди. У відповідь засвистіло далі, десь біля ратуші.

— Міліція! — гарячково прошепотів хтось.

І всі, неначе в них влилися нові сили, кинулися тікати, розсипаючись хто куди. Тільки дівчина, затуляючи руками обличчя, зосталася біля Красавчика, який нерухомо лежав на бруківці.

— Не знаю, не знаю... Він неживий... Не знаю хто, не знаю...— ще було чути крізь темряву хлипання дівчини, яку, прибігши на місце пригоди, допитували міліціонери.

Едек, петляючи поміж купами цегли на будівництві, яке було поряд, чув ті слова і зрозумів з них тільки одне — страшне підтвердження ще неясного попереднього усвідомлення того, що він зробив. «Неживий, неживий...»

Легко, вже не боячись погоні, відголоси якої ще долинали сюди з іншого боку, він вибрався з розкиданих площ Старого Міста на круту вуличку Визволення. Засапаний, вибіг на неї і, ховаючись у тіні, швидко повернув од ратуші ліворуч, обминаючи гамірний район кафе.

Він хотів тепер опинитися якнайдалі від того місця, де зчинилася бійка. Боявся світла і людей. Не міг зібратися з думками, голова в нього боліла, в ній гуло й стукало. Відчував кров, що застигала на губах і щоці, помітив, як кілька перехожих стривожено дивилися на нього. Глибше насунув на очі кашкет, щоб на обличчя падала більша тінь, вибирав темні закутки, що, зрештою, було неважко, бо місто було погано освітлене.

Йшов непевною ходою, заблудившись раптом серед вулиць, які він так добре знав. Сірі, мокрі від безперервної мжички стіни кам’яних будинків, безпорадні дерева з обламаними гілками, з яких капала вода, перехожі, що квапливо минали його,— усе це стало йому чуже, мовби перенесене сюди з іншого світу. Він уже не думав навіть про те, що тільки-но сталося, про дівчину, про Красавчика, про втечу від міліції, яка гналася за ним. Ні про що, власне, не думав. Просто йому було дуже важко і кепсько.

Минув тунель і тепер мало не біг вулицею, що піднімалася вгору. Далеко позаду лишився освітлений простір біля нового, спорудженого кілька років тому готелю. Хлопець повернув ліворуч. Ховаючись у густих садочках, тут дрімали багаті вілли, тулячись у злагоді до маленьких убогих будиночків.

Едек зупинився перед хвірткою, що, поскрипуючи, гойдалася на старих завісах. Провів рукою по губах, відчув липку кров.

Натиснув ручку низьких дверей і, почувши з-за них буркотливий жіночий голос, невесело зітхнув.