Розділ «І. Бійка»

— Ну що ж, мати, треба вертатись додому...

— А треба! Так їм і треба, шибеникам...— зітхнула жінка.

Юнак, який весь час тримався коло них, озирнувся навколо, порився в кишені.

— То я вже піду своєю дорогою,— сказав, зупиняючись. А тоді простягнув руку до поважної літньої жінки:— Прошу, це вам, панове, на наступний сеанс...

Вони, нічого не розуміючи, дивилися на нього. Жінка машинально взяла рожеві талони.

— Що це?

— Квиточки, щоб ви не поверталися додому ні з чим... Коли б не ви, мене б накрили, це точно. У мене їх он іще скільки! — Він махнув їм перед очима пачкою рожевих квитків і, трошки піднявши настовбурчений кашкет, посвистуючи, зник у темному провулку.

А чоловік і жінка стояли мов остовпілі. Тільки десь через хвилину літній добродій вибухнув гнівом.

— Ти бачила такого негідника, такого шибайголову... Де тут міліція? Чемний знайшовся!— вигукував він.

— Тихше, Антеку, тихше.— Жінка ліктем притисла чоловікову руку.— Не заводься, а то ще вернеться і черкне чимось по очах...

— Я йому поверну...— І не докінчив, бо жінка сикнула так недвозначно, що він похнюпився, замовк і тільки сердито сопів.

— Шкода, щоб квитки пропадали, хоча це наче й нечесно... Зараз почнеться сеанс, ходімо.— І потягла чоловіка до ясно освітленого входу в кінотеатр. Там уже все заспокоїлося. Не було й сліду міліції, але ніхто й не пропонував квитків.

«Чемний» хлопець, злісно всміхаючись, стежив здалеку за парою, яка, сама того не відаючи, врятувала його від біди. «У баби більше розуму,— подумав він,— є квитки, то чого журитися...» Глибше насунув на голову кашкет, плюнув крізь зуби. Лютий був. Витягнув з кишені пачку квитків і дивився на них, підраховуючи, скільки він втратив у зв’язку з сьогоднішньою історією. Тепер не скоро буде такий французький фільм. А взагалі діло починало занепадати. Дедалі частіше втручалася міліція. Мабуть, треба пошукати певнішого заробітку...

Дрібні клаптики порваних квитків упали на землю, мокли в брудній воді. Він ще й притоптав їх закаблуком.

Брів повільно, міркуючи, як провести решту вечора.

Здалеку світилася вивіска поганенької, занедбаної харчевні. Він пішов швидше, штовхнув рипучі двері. З залу, повитого клубами диму, бив у ніс гострий запах пива. Більшість столиків було зайнято, відвідувачі вже добряче підпили. Юнак сів ближче до виходу. До нього зараз же підійшов офіціант із сірим, зім’ятим обличчям.

— Пане Франусь, дайте що перекусити і пляшечку оранжаду заради суботи,— посміхнувся двозначно хлопець.

Офіціант фамільярно схилився, вискаливши в посмішці зіпсовані, нечищені зуби.

— З оранжадом номер не вийде. Здуріли з тими перевірками. Сьогодні вже дві було... Хіба що ви підійдете до телефону...

— Та все одно, аби швидше.