Розділ «Сторож»

— Це вже чимале прохання, Обаро. Я маю поміркувати. Ранок мудріший від вечора.

— Ви вже міркували задовго і забагато.

— Можливо, ти маєш рацію. Я викличу тебе з Сонцеспису.

— Якщо для війни — радо з’явлюся на виклик.

Обара крутнулася на підборах і вийшла так само рвучко, як заходила. Мабуть, пішла до стаєнь по свіжого коня, а тоді на ньому — шаленим чвалом на битий гостинець.

Маестер Калеот залишився.

— Ясновельможний пане князю? — запитав маленький кругленький чоловічок. — Чи болять вам ноги?

Великий князь слабенько всміхнувся.

— Чи пече нам сонце?

— То принести вашій ясновельможності трунку від болю?

— Ні. Мені потрібен гострий розум.

Маестер завагався.

— Пане князю, а чи… а чи розумно дозволяти панні Обарі повертатися до Сонцеспису? Вона ж напевне запалить простолюддя, котре плекало любов до вашого брата.

— Ми всі плекали до нього любов. — Великий князь притиснув пальці до скронь. — Але ви таки маєте рацію. Я теж мушу повернутися до Сонцеспису.

Маленький кругленький чоловічок знову завагався.

— Вважаєте, це мудре рішення?

— Не мудре, але необхідне. Надішліть гінця до Рікассо — хай відчинить мої покої у Башті Сонця. Повідомте мою доньку Аріану, що я буду там назавтра.

«Моя маленька князівна.» Сотник сторожі дуже сумував за нею.

— Але вас побачать, — застеріг маестер.

Сотник зрозумів, про що йдеться. Два роки тому, коли вони залишили Сонцеспис заради спокою та усамітнення у Водограйних Садах, подагра ще не мучила князя Дорана так, як нині. За тих часів він іще міг ходити сам, хай повільно, спираючись на ціпок і щулячись на кожному кроці. Великий князь не хотів, щоб вороги знали, яка тілесна слабкість охопила його — а Старий Палац і містечко, що приліпилося до нього тінню, були повні очей. «Очей, — подумав сотник, — і сходинок, які він нездатен подолати. Щоб сісти нагорі Башти Сонця, йому доведеться летіти.»