Розділ «Сторож»

— А наче я не знала! — Обарин голос просяк презирством.

— Ти, напевне, хочеш, щоб я розпочав війну.

— Я маю на думці дещо краще. Вам і з крісла вставати не доведеться. Дозвольте мені помститися за батька! Ваше військо стоїть у Великокняжому Проході. Князь Крицак має ще одне на Кістяному Шляху. Дайте мені під провід одне, а Нім — інше. Хай вона рушає на королівський гостинець, а я вижену порубіжне панство з замків і зроблю гак до Старограду.

— І як ти сподіваєшся втримати Староград?

— З мене досить буде його сплюндрувати. Багатства Вишестражу…

— То ти прагнеш золота?

— Я прагну крові.

— Князь Тайвин пришле нам голову Гори.

— А хто пришле нам голову князя Тайвина? Гора завжди був його вірним та улюбленим звірятком.

Великий князь махнув рукою на ставки та водограї.

— Обаро, май ласку, подивися на дітей.

— Не матиму! Я б краще увігнала списа у живіт князеві Тайвину, примусила його заспівати «Рине дощ у Кастамирі», вивалила б його тельбухи на підлогу та пошукала у них золота!

— Кажу тобі, подивися на дітей, — повторив великий князь. — Це наказ.

Декілька найстарших дітей лежали долілиць на гладкому рожевому мармурі, чорніючи під сонцем. Інші хлюпалися у воді. Троє будували замок з піску, а при ньому — великий шпиль, що нагадував Спис-Башту Старого Палацу. Зо два десятки, коли не більше, зібралися у великому ставку і дивилися на битву: менші діти гарцювали верхи на дітях більших і намагалися зіпхнути один одного у мілку — до пояса — воду. Щоразу, як падав новий кінь з вершником, серед глядачів вибухав шалений сміх. Вони побачили, як брунатна, мов горіх, дівчинка зісмикнула білявого хлопчину з плечей його брата, і той сторчма полетів у ставок.

— Колись і твій батько грався у цю гру, як перед ним грав я, — мовив великий князь. — Нас розділяло десять років, і я вже припинив відвідувати ставки, коли він тільки до них доріс. Але я спостерігав за ним, коли приїздив побачити матінку. Він і малим хлопцем був лютим, аж навіснілим… і прудким, наче водяна змія. Я часто бачив, як він перекидає на спину хлопчаків, значно більших за себе. Про те він нагадав мені того дня, коли їхав до Король-Берега. Присягнувся, що зробить це ще раз, і лише раз, інакше б я його не відпустив.

— Не відпустили б? — Обара зневажливо засміялася. — А наче ви могли його спинити! Червоний Гаспид Дорну ходив і їздив, куди вела його воля.

— Справді так. Шкода, що не маю слів розрадити твоє…

— Я до вас не по розраду прийшла! — Її голос просяк презирством. — Того дня, коли по мене уперше приїхав батько — забрати до себе — мати не хотіла мене відпускати. «Вона ж дівчинка! — казала мати, — ще й навряд твоя, в мене-бо було ще з тисячу інших чоловіків.» Батько кинув мені до ніг списа, а матері дав ляпаса тилом долоні, аж вона залилася слізьми. «Хай хлопчик, хай дівчинка — усім доводиться битися за життя, — сказав він, — зате боги дали нам право обирати зброю.» Він показав на списа, потім на сльози моєї матері. Я підняла списа. «Казав тобі: вона моя донька» — відповів батько матері й забрав мене з собою. Мати за рік спилася і померла. Розповідали, що й помираючи, вона плакала.

Обара підсунулася ближче до володаря у кріслі.

— Дозвольте мені підняти списа — чогось більшого я не прошу.