Розділ «Сторож»

Сторож добре знав володаря, котрого сторожив. Колись, дуже давно, з Норвосу приїхав зелений юнак — дужий, широкий у плечах юнак з шапкою чорного волосся. Відтоді волосся збіліло, на тілі з’явилися рубці безлічі битв… але сила його не залишила, і сокиру він гострив якнайретельніше — так, як навчили бородаті жерці. «Вона не пройде повз мене» — сказав він собі, а вголос мовив:

— Великий князь дивляться на ігри дітей. Їх у жодному разі не можна турбувати, коли вони дивляться на ігри дітей.

— Гото, — мовила Обара Піщанець, — ти зараз заберешся з мого шляху, бо я візьму оту сокиру і запхаю тобі…

— Сотнику! — наказали ззаду. — Хай зайде. Я говоритиму з нею.

Голос великого князя був хрипкий.

Арео Гота відсмикнув сокиру, поставивши струнко, і ступив убік. Обара кинула на нього довгий пильний погляд і закрокувала досередини; за нею поспішав маестер. Калеот мав зросту не більше за п’ять стоп, а на голові — жодної волосини. Обличчя його було таке гладке та опасисте, що й віку не скажеш, та він служив у замку ще до сотника — ба навіть за матері нинішнього князя. Попри вік та обсяг черева, у рухах він зберіг досить жвавості, та й на розум був меткий, хоча заслабкий духом. «Не йому мірятися рішучістю з Піщаними Змійками» — подумав сотник.

У тіні помаранчевих дерев великий князь сидів у кріслі, простягнувши подагричні ноги попереду себе. Під очима в нього висіли важкі мішки… хоча Гота не сказав би, що саме позбавляє князя сну: сум за братом чи тяжка хвороба. Унизу, в ставках та водограях, досі гралися діти. Найменшим було років п’ять, найстаршим — дев’ять чи десять. Половина з них була дівчатка, половина — хлопчики. Гота чув, як вони плюскотять у воді та галасують одне до одного високими верескливими голосами.

— Ще зовсім нещодавно ти, Обаро, була однією з тих дітей у ставках, — мовив великий князь, коли вона стала на коліно перед його кріслом на колесах.

Вона пирхнула.

— Та вже років зо двадцять тому, щоб не збрехати! І недовго пробула, до речі. Ви, часом, не забули, що я — шльондрин вилупок?

Коли князь не відповів, вона стала на рівні й уперла руки в боки.

— Мого батька свавільно вбили!

— Його вбили у двобої божого суду, — відповів великий князь Доран. — Закон каже: це не вбивство.

— Але він був ваш рідний брат!

— Так, був.

— То що ви робитимете по його смерті?

Князь важко розвернув крісло, щоб стати з нею до лиця. Доранові Мартелу було всього п’ятдесят і два роки, але здавався він значно старшим. Під лляними шатами ховалося м’яке, кволе та пухке тіло, а на червоні набряклі суглоби подагричних ніг було важко дивитися. Ліве коліно скидалося на яблуко, праве — на диню; пальці перетворилися на темно-червоні виноградини, і здавалося, що від найменшого доторку зараз луснуть. Навіть коли його обережно вкривали легкою ковдрою, князь здригався від болю, хоча ніс свій важкий тягар без жодної скарги. «Мовчання — друг можновладця, — чув колись сотник його слова, сказані доньці. — Слова схожі на стріли, Аріано. Випустиш — не повернеш.»

— Я написав князеві Тайвину…

— Написали?! Та якби ви мали хоч половину мужності мого батька…

— Я не твій батько.