Розділ «Хайме»

— Тільки не співай там, де моя тітка може почути.

Раніше Хайме не звертав на співця уваги. То був невеличкий чоловічок, вбраний у поношені зелені штани і трохи світлішу, теж добряче тріпану свитину, дірки у якій затуляли шкіряні латки. Носа він мав довгого та гострого, усмішку — широку аж до вух. Ріденьке брунатне волосся, сплутане і немите, спадало на комір. «Років п’ятдесят, як один день, — подумав Хайме. — Заплотний лицедій, добряче побитий життям.»

— Хіба ти не служив панові Риману, коли я тебе знайшов? — запитав Хайме.

— Служив, та лишень два тижні.

— Я гадав, ти звідси підеш разом із Фреями.

— Отам теж Фрей стоїть, — кивнув співець на князя Емона. — Замок тут затишний, в ньому і зиму незле пересидіти. Бих Білосміх полиндав додому з паном Форлеєм, а я подумав, чи не обійняти його місце. Мені, старому шкарбанові, з його солодким голосочком не рівнятися, зате я, перепрошую мосьпана, знаю вдвічі більше сороміцьких пісень.

— Ну то матимеш від моєї тітки палку приязнь, — мовив Хайме. — Якщо сподіваєшся перезимувати — диви, щоб потішив пані Генну. Вона тут усьому голова.

— Хіба не ви?

— Моє місце біля короля. Скоро вже й поїду.

— Прикро чути, мосьпане. А я ж знаю кращі пісні, ніж «Рине дощ у Кастамирі». Можу вам заграти… що забажаєте, те й заграю.

— Іншим разом, — мовив Хайме. — Ім’я маєш?

— Том зі Семиструм’я, з ласки вельможного пана, — поштиво зняв шапчину співець. — Та усі кличуть мене Томом-Сімкою.

— Солодких пісень тобі, Томе-Сімко.

Тієї ночі він бачив уві сні, що знову стоїть варту біля свого мертвого батька у Великому Септі Баелора. У септі було темно й тихо, аж доки з тіней не з’явилася жінка і не закрокувала повільно до поховального каравану.

— Сестро? — спитав Хайме.

Але то була не Серсея. То була сестра-мовчальниця, вся у сірому. Каптур і серпанок ховали її обличчя, але він бачив вогонь свічок у зелених озерах очей.

— Сестро, — повторив він, — чого тобі треба від мене?

Останнє слово загуляло луною по всьому септові: «менеменеменеменемене».

— Я не твоя сестра, Хайме. — Вона здійняла м’яку бліду руку і відкинула каптура. — Хіба ти мене забув?

«Як забудеш того, кого й не знав ніколи?» Але слова застрягли йому в горлі. Він таки знав її, але давно, дуже давно…