Розділ «Хайме»

— Забагато патякаєш. Вкоротити б тобі язика, — сказав він лицареві й пішов спати.

Наступного дня до замку з порожніми руками повернувся пан Дермот з Мокрохащів. Коли його запитали, що він знайшов, лицар відповів:

— Вовків. Кілька сотень тієї клятої наволочі.

Вовки позбавили життя двох стражників з його загону — вискочили просто з пітьми і миттю розірвали.

— Озброєних, у кольчугах, у вивареній шкірі! Звірі зовсім їх не боялися. Перед смертю Ятек сказав, що зграю очолювала вовчиця неймовірного зросту. Лютововчиця, якщо вірити його словам. Ще й конов’язями кляті гемони погуляли — зарізали мого улюбленого гнідого.

— Коло вогнищ навколо табору напевне б їх відлякало, — зауважив Хайме, хоча мимоволі зачудувався. Чи не могла лютововчиця пана Дермота бути тією самою, що колись подерла Джофрі на перехресті?

Втім, попри всіх вовків і вовчиць, хай скільки їх було, пан Дермот узяв свіжих коней, ще людей, і знову вирушив у дорогу наступного ранку — поновити пошуки Бріндена Таллі. Того самого полудня панство Тризуба прийшло до Хайме спитати дозволу на повернення до своїх маєтностей. Хайме його дав. Князь Дудар питав також про свого сина Марка.

— Усіх бранців викуплять, — пообіцяв Хайме.

Коли річкові пани пішли, князь Карил Ванс лишився і додав:

— Пане Хайме, вам слід з’їздити до Крукоберегу власною особою. Поки там коло воріт стоїть Джонос, Титос ніколи не скориться, от побачите. Але я знаю, що перед вами він зігне коліно.

Хайме подякував князеві за пораду. Наступним прощався Дужий Вепр. Він хотів повернутися до Даррі, як обіцяв господині — битися з розбійниками.

— Ми проїхали пів-держави від краю до краю, і заради чого? Щоб ти примусив Едмура Таллі обісцяти штани? Про таке пісень не складають. Я хочу битися, Хайме! Хочу здобути собі Хорта. Або порубіжного князька.

— Хортова голова — твоя, аби зумів її дістати, — відповів Хайме. — Але Беріка Дондаріона слід захопити живим і привести до Король-Берега. Його страту мають бачити тисячі очей, інакше він знову втече від смерті.

Дужий Вепр побурчав, але зрештою погодився. Наступного дня рушив і він, разом зі зброєносцем та загоном вояків, а також із Безбородим Джоном Бумбаком, котрий вирішив, що полювання на розбійників йому смакує більше, ніж повернення до дружини, що по всіх усюдах славилася своєю потворністю — можливо, навіть мала бороду, якої бракувало чоловікові.

Хайме лишилося ще дати ради колишній залозі замку. Всі до останнього, вони клялися, що нічого не знали про наміри пана Бріндена і гадки не мають, де він може ховатися.

— Брешуть! — наполягав Емон Фрей, але Хайме їм вірив.

— Якщо ні з ким не ділитися своїм задумом, ніхто тебе не зрадить, — зауважив він.

Пані Генна хотіла піддати кількох людей тортурам, але Хайме заборонив.

— Я дав Едмурові слово, що нікого з залоги не зачеплять, якщо вони складуть зброю.

— Як це по-лицарському, — пирхнула тітка. — Біда, що тут доречніша тверда рука, ніж лицарські витребеньки!