Розділ «Хайме»

«І так само попід нашою загорожею. Авжеж.» Ніч без місяця, знуджені стражники, тихий чорний пструг у чорній річці, що пливе собі тихо вниз течією… Якщо Рівтигер, Тисовець або хтось з їхніх вартових і почув якийсь сплеск, то певно, подумав на велику рибу або черепаху. Едмур чекав мало не день, щоб спустити лютововка Старків на знак скорення замку. А далі в Водоплині, поки його передавали з одних рук в інші, чинився такий розгардіяш, що лише наступного ранку Хайме доповіли про відсутність Чорноструга серед бранців.

Він пішов до вікна і визирнув на річку. Стояв ясний осінній день, сонце мерехтіло на воді. «Дотепер Чорноструг вже верст за п’ятдесят униз течією.»

— Його треба знайти! — наполягав Емон Фрей.

— Знайдеться, — відповів Хайме з певністю, якої не мав. — По нього вже вислано мисливців з хортами.

Пан Аддам Марбранд очолив пошуки на південному березі річки, пан Дермот з Мокрохащів — на північному. Хайме гадав залучити ще й когось із річкового панства, але Ванс та Дудар з їхніми прибічниками радше б допомогли Чорностругові утекти, ніж забили у кайдани. Та й загалом сподіваннями він себе не тішив.

— Може, пан Брінден і зуміє ненадовго від нас заховатися, — мовив Хайме заспокійливо, — але зрештою десь та спливе.

— А раптом він спробує відібрати мій замок?

— Ви маєте залогу в дві сотні вояків.

Правду кажучи, залога була навіть завелика — давався взнаки переляк князя Емона. Втім, прогодувати її новому володареві буде неважко — Чорноструг не брехав, комори Водоплину лишилися після нього добряче натоптаними.

— Після того клопоту, якого панові Бріндену коштувало уникнути нас, навряд чи він палко жадатиме прокрастися назад.

«Хіба що на чолі розбійної зграї.» Хайме мав певність, що Чорноструг не облишив наміру продовжити збройні змагання.

— Це тепер твій столець, — мовила пані Генна до чоловіка. — Тобі його і захищати. Якщо не вмієш і не можеш, спали тут усе і тікай до Скелі.

Князь Емон потер вуста і підборіддя. На долоні лишилися червоні слизькі сліди кислолисту.

— Авжеж він мій! Водоплин належить мені, і ніхто його з моїх рук не забере!

Емон Фрей кинув на Едмура Таллі останній підозріливий погляд, і пані Генна витягла його попід руку зі світлиці.

— Чи не хочете наостанок сказати мені щось? — запитав Хайме Едмура, коли вони лишилися наодинці.

— Це була світлиця мого батька, — відповів Таллі. — Звідси він правив річковим краєм. Правив мудро, гідно, справедливо. Батько любив сидіти коло цього вікна — тут завжди було добре світло, а піднявши очі від листів, він міг побачити річку. Коли очі в нього стомлювалися, він прохав Кет йому почитати. Отам коло дверей ми з Мізинцем колись побудували з брусочків дерев’яний замок. Ти ніколи не зрозумієш, Крулерізе, як гидко мені бачити тебе у цій кімнаті. Ніколи не зрозумієш, як я тебе зневажаю.

Та він помилявся.

— Мене зневажали кращі за тебе, Едмуре, — відповів Хайме і покликав варту. — Відведіть його вельможність до башти і погодуйте.

Князь на Водоплині пішов, не вимовивши більше ані слова. На ранок він мав вирушати на захід. Супровід — сто вершників, серед них двадцять лицарів — очолював пан Форлей Престер. «Краще подвоїти. Князь Берік може спробувати звільнити Едмура дорогою до Золотого Зубу.» Хайме не подобалася думка втретє ловити в полон одного й того самого Таллі.