Розділ «Алейна»

— Музика його заспокоює, — заперечила Алейна, — а надто гра на високій арфі. Це спів його лякає аж до нестями, відколи співець Марільйон вбив його матінку.

Алейна переповідала брехню вже стільки разів, що вивчила краще за правду. Справжні події тепер здавалися їй поганим сном, що іноді приходить уночі.

— Князь Нестор не матиме на бенкеті жодного співця. Лише сопілки та скрипки для танців.

Але що робити їй, коли заграють музики? Бентежне питання, на яке розум і серце давали різні відповіді. Санса обожнювала танцювати, проте Алейна…

— Тож дайте князеві кухлик солодкого молока перед дорогою і ще один — на бенкеті. Ручуся, ми тоді не матимемо жодного клопоту.

— Ну гаразд. — Вони спинилися при підніжжі сходів. — Та це мають бути останні. Принаймні на півроку, а чи й довше.

— Це ви краще розкажіть панові наміснику.

Алейна штовхнула двері й перетнула дворище. Вона знала, що Колемон хоче лише найкращого для свого підопічного. Але найкраще для хлопчика Роберта і найкраще для князя Арина — то були часто-густо зовсім різні речі. Так сказав Петир, і мав рацію. «Маестер Колемон клопочеться лише про здоров’я хлопчика. Проте ми з батьком маємо турбуватися про більше.»

Дворище вкривав старий сніг, зі стін та веж звисали схожі на кришталеві списи бурульки. Соколине Гніздо було збудоване з гарного білого каменю, який зимові покрови зробили ще білішим. «Така краса, — подумала Алейна, — і така нездоланність.» Утім, полюбити замок вона не змогла, хай як намагалася. Навіть перед тим, як донизу вирушили усі стражники та челядь, Гніздо здавалося порожнім, наче могила — а надто коли Петир Баеліш поїхав у справах. Ніхто більше тут не співав, відколи замовк Марільйон. Ніхто не сміявся надто гучно. Навіть боги тут мовчали. Гніздо мало септ, але не мало септона; тут був божегай, але не було серце-дерева. «Тут молитов не чують, і ніхто на них не відповідає» — часто думала вона, хоча іноді, в особливо самотні хвилини, не могла не молитися. Але відповідав їй лише вітер; лише він зітхав і зітхав нескінченно навколо семи струнких білих башт і трусив Місячні Двері кожним своїм подихом. «Взимку буде гірше, — подумала Алейна. — Взимку тут буде холодна біла в’язниця.»

І все ж думка про відбуття лякала її мало не так само, як Роберта — вона лише навчилася краще ховати свій страх. Батько казав колись, що у страху сорому немає — соромно лише показувати його. «Усі люди живуть зі своїми страхами» — казав він. Алейна не знала, чи вірити, чи ні. От приміром, Петира Баеліша не лякало геть ніщо. «Мабуть, батько так казав, лише щоб підбадьорити.» Унизу їй знадобиться уся хоробрість, бо ж там викрити себе буде набагато простіше. Петирові друзі при дворі прислали йому звістку, що королева вислала людей на пошуки Біса і Санси Старк. «Якщо мене знайдуть, я втрачу голову, — нагадала вона собі, сходячи прогоном скрижанілих кам’яних сходів. — Я маю стати Алейною ззовні та всередині, кожну мить свого життя.»

Лотор Брюн знайшовся у коловоротному приміщенні, де допомагав наглядачеві Морду та двом служникам затягувати скрині одягу та сувої краму до шести величезних дубових балій — у кожну могло вміститися по троє людей. Великі ланцюгові коловороти — то був найпростіший спосіб дістатися сторожового замку Небосхил, за шість сотень стоп унизу; інакше доводилося дертися униз кам’яним димарем з підвалу. «Або вийти так, як вийшов Марільйон, а перед ним пані Ліза.»

— Малий вже встав? — запитав пан Лотор.

— Його купають. За годину буде готовий.

— Сподіваймося. Бо Мія не чекатиме довше полудня.

У коливоротній піч не топилася; з кожним словом лицар видихав хмарку пари.

— Почекає, — відповіла Алейна. — Мусить почекати.

— А ви б не були такі певні, панно. Те дівчисько — воно саме наче мул. Кине нас тут усіх помирати, аби не зашкодити своїм улюбленцям.

Проказуючи це, лицар посміхався. «Він завжди посміхається, коли говорить про Мію Камінець.» Мія була на багато років молодша за пана Лотора, та коли Алейнин батько лаштував шлюб між князем Корбреєм та донькою купця, то сам казав, що юним дівчатам добре живеться за старшими чоловіками. «Найліпше парувати саме таких, — повчав він. — З одного боку невинність, з іншого — життєвий досвід.»

Алейні стало цікаво, що Мія думає про пана Лотора. Брюн мав ніс-бульбу, кутасту щелепу, шапку сивуватого, кучерявого, наче вовна, волосся. Вродливим його б ніхто не назвав, але й бридким теж. «Просте обличчя, щире та чесне.» Пан Лотор, хоча і був піднесений до лицарського стану, шляхетного родоводу не мав. Якось він їй сказав, що має у родичах Брюнів з Бурояру — старий лицарський рід з півострову Гостроклішня.

— Я пішов до них, коли помер мій батько, — розповідав Брюн, — та вони мені просто межи очі насцяли. І сказали, що я їм не рідня.