Розділ «Алейна»

Маестер трохи повагався і спитав:

— Чи не спостерігали ви нападів трясці, поки були з ним?

— Пальці трохи тремтіли, коли я взяла його за руку, та й по тому. Він каже, ви кладете щось погане йому в молоко.

— Погане? — Колемон блимнув на неї очима і загуляв борлаком вгору та вниз. — Я просто… а кровотечі з носа не було?

— Не було.

— То й добре. Це справді добре. — Маестер нахилив голову на сміховинно довгій та тонкій шиї, теленькнувши ланцюгом. — Цей спуск у долину… найбезпечніше було б, ласкава панно, якби я змішав його вельможності трохи макового молочка. А Мія Камінець прив’язала б його до спини найнадійнішого зі своїх мулів, і хай би дрімав дорогою.

— Володареві Соколиного Гнізда не личить сходити зі своєї гори прив’язаним до спини мула, наче мішок ячменю.

Цього Алейна була більше ніж певна. Вони не сміли показати всьому світові справжню кволість та боягузтво Роберта — так застерігав її батько. «Шкода, що його немає. Він би знав, що робити.»

Петир Баеліш знаходився на іншому кінці Долини, де гостював на весіллі князя Лионеля Корбрея. Бездітний вдівець сорока з гаком років, князь Лионель одружувався з гарненькою та міцною шістнадцятирічною донькою багатого купця з Мартинова. Петир сам засватав молоду за жениха; посаг за нею давали величезний, та й не диво — надто вже низького роду вона була, якщо рівняти з майбутнім чоловіком. На весілля мали з’їхатися усі шляхетні роди, піддані Корбреїв: князі Восколив, Графтон, Линдерлі, дрібніше панство та земельне лицарство… і князь Видзвін, що нещодавно замирився-таки зі своїм батьком. Решта панів-рокошан свята відцуралася, тому присутність Петира мала суттєву вагу.

Алейна розуміла важливість справи, та від того тягар на її плечах — обов’язок доправити Робчика-любчика униз горою — не легшав.

— Дайте його вельможності кухоль солодкого молока, — мовила вона маестрові. — Хоч дорогою вниз не труситиметься.

— Я вже давав йому кухоль менш як три дні тому, — заперечив Колемон.

— Князь хотів ще одного минулої ночі, але ви не дали.

— Бо це надто скоро! Ви не розумієте, панно. Я розповідав панові наміснику… дрібка «солодкого сну» відвертає напади трясці, але потім накопичується у плоті. З часом…

— Час не важитиме, якщо його вельможність затруситься і впаде з гори. Якби мій батько був тут, то напевне наказав би вам забезпечити спокій князя Роберта за всяку ціну.

— Я намагаюся, панно, але ж напади стають щораз лютішими, а кров такою рідкою, що я вже і п’явок не наважуюся прикладати. Щодо «солодкого сну»… ви певні, що князеві не текла носом кров?

— Він шморгав носом, — визнала Алейна, — та крові я не бачила.

— Мушу спитати пана наказного господаря. Оцей бенкет… чи розумно це після злигоднів подорожі?

— Великого бенкету не буде, — запевнила Алейна. — Хіба що сорок гостей. Князь Нестор з чаддю, Лицар Брами, кілька значкових панів та їхніх лицарів…

— Князеві Роберту чужинці не до вподоби, ви самі знаєте. А там питимуть, галасуватимуть… музика гратиме. Музика його лякає!