Розділ «Серсея»

Таена закопилила губи.

— Ваша милість надто переймаються справами.

— Саме так, — погодилася Серсея, — про що потім шкодую наприкінці дня.

Вона узяла пані Добромир попід лікоть і промовила примирливо:

— Ну ходімо вже. На мене чекають.

Першим того дня звертався до престолу Джалабар Ксого, як личило його титулові самовладного князя у вигнанні. Незважаючи на пишність яскравого вбрання з пір’я, прийшов він, як і завжди, сумирним прохачем. Серсея терпляче вислухала його звичне благання про вояків та зброю — щоб відвоювати його законну маєтність, Долину Червоноцвіту — і відповіла:

— Його милість веде власну війну, князю Джалабаре. І зайвого війська для вас наразі не має. Можливо, наступного року.

Саме так йому завжди відповідав Роберт. Наступного року її відповідь буде «ніколи», але не сьогодні. Адже сьогодні до її ніг упав Дракон-Камінь.

Пан Галин з цеху алхіміків з’явився власною особою спитати, чи не можна алхімікам спробувати налупити драконячі яйця — раптом такі знайдуться на Дракон-Камені, який тепер повернувся під владу корони.

— Якщо яйця і були, Станіс напевне продав їх, щоб добути гроші на свій бунт, — відповіла королева, чемно не згадавши ані словом про божевілля самого задуму. Адже відколи помер останній дракон Таргарієнів, усі такі спроби закінчувалися смертю, лихом та ганьбою.

Наступними перед її очі з’явилися купці, благаючи престол заступитися за них перед Залізним Банком Браавосу. Браавосці, схоже, вимагали нагальної виплати усіх позик і відмовлялися надавати нові. «Нам потрібен новий банк, — вирішила Серсея, — Золотий Банк Ланіспорту.» Коли Томенів престол стоятиме міцно, вона сама про все подбає. А поки що вона могла лише порадити купцям виплатити браавоським лихварям усе, що тим належало.

Гостей від Святої Віри очолював її старий друг, септон Райнард. Містом його супроводили шестеро Синів Воїна; разом із септоном утворювалася сімка — святе, сприятливе для справи число. Новий верховний септон — або «верховний горобець», як його прозвав Місячок — усе робив сімками. Лицарі мали на собі паси з семи смуг кольорів Віри. Маківки мечів та глухих шоломів оздоблювали кришталі. Щити за обрисами нагадували довгі клини — такі не часто бачили на Вестеросі від часів Завоювання. А знаку на них ніхто у Семицарстві не стрічав уже кілька століть: веселковий меч, що яскраво сяяв на полі темряви.

Кайбурн казав, що покласти свої мечі та життя до ніг Святої Віри та обернутися на Синів Воїна з’явилася вже мало не сотня лицарів, і щодня прибувають нові. «П’яні з власної побожності. Хто б подумав, що у королівствах водиться стільки цього гидкого наброду?» Більшість складали надвірні лицарі панських дружин та заплотні лицарі, що мандрували шляхами. Але стрічалися й особи високого роду: молодші сини зацних домів, дрібні князьки, уславлені воїни в літах, що бажали спокути старих гріхів.

А ще серед них був Лансель. Серсея була подумала, що Кайбурн жартує, коли той сказав, що її пришелепкуватий брат у перших кинув замок, землі та молоду дружину, повернувся у місто і приєднався до «шляхетного та могутнього братства Синів Воїна». Але ні, які жарти — онде він стоїть поруч з іншими побожними йолопами. Серсеї це геть не сподобалося; ще менше її втішила надзвичайна зухвалість та невдячність верховного горобця.

— Де верховний септон? — завимагала вона від Райнарда. — Я кликала до себе його, а не вас!

Септон Райнард почав виправдовуватися.

— Їхня пресвятість вислали мене замість себе і прохали переказати вашій милості, що Седмиця надіслала їх боротися проти зла та лукавства, і то невідкладно.

— Як саме? Проповідувати цнотливість на Шовковій вулиці? Чи не гадає він, що молитва про хвойд поверне їм дівочу чистоту?

— Наші тіла створені Батьком та Матір’ю, щоб поєднувати чоловіків із законними дружинами і народжувати на світ законних дітей, — відповів Райнард. — Продавати свої священні місця за гроші є для жінки ницою та грішною справою.

Побожне белькотіння лунало б із вуст септона Райнарда трохи переконливіше, якби королева не знала, що він має давніх приятелів і приятельок у кожному бурдеї на Шовковій вулиці. Та напевне, він вирішив для себе, що повторювати цвірінькання верховного горобця легше й вигідніше, ніж шкребти підлогу в храмі.