Розділ «Серсея»

«Отакої… мала б знати, що відповіді великого маестра — такий самий непотріб, як він сам.»

Наступного ранку королева снідала з Томеном. Хлопчик здавався сумирним та поштивим — скидалося на те, що покарання Баша досягло бажаної мети. Вони з’їли яєшню з салом та підсмаженим хлібом, а потім — кілька червоних помаранчів, щойно привезених кораблем з Дорну. Син приніс із собою своїх кошенят. Спостерігаючи, як вони бавляться коло Томенових ніг, Серсея відчула полегшення. «З Томеном не трапиться ніякого лиха, поки я живу на світі.» Вона б охоче перерізала половину вестероського панства і весь простолюд, якби могла хоч за таку ціну убезпечити життя сина.

— Ходи з Джоселин, — наказала вона хлопчикові після сніданку.

А тоді послала по Кайбурна.

— Чи жива ще пані Фалиса?

— Чи жива? Авжеж. Лишень, так би мовити… не при найкращому здоров’ї.

— Розумію. — Серсея трохи поміркувала. — Оцей Брон… мені не дуже до смаку мати ворога так близько до себе. Але ж його влада походить від Лолиси. Якби ми могли показати людям старшу сестру…

— На превеликий жаль, — зітхнув Кайбурн, — пані Фалиса вже навряд чи здатна правити у Стокварті. Як, утім, і харчуватися самотужки. На моє задоволення, я дізнався від неї досить багато. Але корисна наука не далася без ціни. Маю надію, я не перетнув дозволених вашою милістю меж.

— Не перетнули.

Хай які наміри визрівали у голові королеви — для них, вочевидь, було запізно. Навіщо тепер перейматися тим, що не сталося, як гадалося? «Їй справді краще померти, — сказала собі Серсея. — Однак вона не бажає жити далі без чоловіка. Хай він був недолугий йолоп… але дурепа, схоже, плекала до нього прихильність.»

— Є інша справа. Минулої ночі я бачила жахливий сон.

— Таке час від часу стається з кожним.

— Сон стосувався однієї відьми, яку я відвідала ще дитиною.

— Лісової відьми? Переважно то цілком безпечні створіння. Трохи знаються на травах, трохи — на жіночих справах, а в іншому…

— Ця була інакша. Половина Ланіспорту тягалася до неї по трунки та пристріти. Вона була матір’ю дрібного князька — заможного купця, якого мій дід підніс до вельможного стану. Батько того князька здибав її на сході, коли торгував там. Дехто казав, вона його зачарувала — швидше за все, тими чарами, що кожна жінка має між стегнами. Зрештою, вона не завжди була така бридка на вид, якою я її бачила. Імені вже не пригадаю — щось таке довге, східне, чужинське. Простолюдці кликали її Маггі.

— Часом не «маегі»?

— Ви це так вимовляєте? Бабисько висмоктувало в тебе з пальця краплю крові, а тоді казало, що тобі принесе день прийдешній.

— Кровочари — найчорніша химородь, яка є на світі. Дехто скаже, що і наймогутніша теж.

Почуте Серсеї не сподобалося.

— Ця… маегі… проказала певні пророцтва. Спершу я з них посміялася, але… вона передбачила смерть однієї з моїх покоївок. На час віщування дівчисько було здорове, наче молода кобилка, віку мало одинадцять років, і у Скелі їй ніколи ніщо не загрожувало. Але невдовзі дівка впала у колодязь і потонула.