Розділ «Брієнна»

— Тоді була жива, — мовив Старший Брат. — А тепер… не знаю. Може, лежить убита серед дітей у Солепанві.

Слова прохромили їй живіт, наче гострий ніж. «Ні, — подумала Брієнна. — Ні, так буде занадто жорстоко.»

— «Може, лежить» — кажете ви. Тобто ви не певні, що…?

— Я певен, що дитина була з Сандором Клеганом у корчмі на перехресті — тій самій, що тримала стара Маша Гедль, поки її не повісили леви. Я певен, що вони рухалися до Солепанви. А далі… вже нічого не певен. Я не знаю, де вона. Не знаю навіть, чи жива. Проте одну річ знаю напевне. Чоловік, на якого ви полюєте, мертвий.

Це був новий удар долі.

— Як він помер?

— Так само, як жив — від меча.

— Ви знаєте напевне?

— Я сам поховав його. Можу розказати, де його могила, коли бажаєте. Я засипав його камінням, щоб падложери не розкопали плоть, і поклав на вершину кургану шолом, щоб позначити місце його останнього упокоєння. То була моя прикра й лиха помилка. Вочевидь, якийсь подорожній знайшов мою позначку і забрав її собі. Ґвалтівник і вбивця у Солепанві був не Сандор Клеган — хоча такий самий лихий і небезпечний. Річковий край повниться стерв’ятниками. Вовками я їх не назву, бо вовки поводяться шляхетніше… і собаки, гадаю, теж.

— Я трохи знаю про цього чоловіка, Сандора Клегана. Він був панцирним слугою принца Джофрі чимало років, і навіть тут ми чули оповідки про його діяння, злі та добрі. Якщо навіть половина з них правдива, то була запекла, змучена душа — грішник, що насміхався з богів та людей. Він служив, але службою не пишався. Перемагав у битвах, та не радів з перемог. Пив, лише щоб потопити біль у морі вина. Нікого не любив і не мав любові інших. Рухала ним лише ненависть. Скоївши безліч гріхів, він не шукав прощення. Інші люди мріють про кохання, про багатство чи славу земну, а ця людина, Сандор Клеган, мріяла лише про те, щоб убити власного брата — вчинити гріх такий страшний, що мене аж трусить від згадки про нього. Та все ж саме ця мрія живила його, підтримувала вогонь його душі. Люта і нещасна істота, що заблукала у пітьмі духовного невігластва, жила надією колись побачити кров брата на своєму клинку… і навіть цю надію вкрав у нього великий князь Оберин Дорнійський, коли штрикнув пана Грегора отруйним списом.

— Ви так кажете, наче вам його шкода, — мовила Брієнна.

— Справді шкода. Ви б теж пожаліли, якби бачили його наприкінці життя. Я набрів на нього на Тризубі, почувши крики й стогони болю. Він благав мене про дарунок милосердя, але я склав обітницю більше нікого не вбивати. Натомість я змочив йому лоба, що аж палав, водою з річки, дав попити вина, наклав припарку на рану, та мої зусилля були запізні й замалі. Хорт помер там, у мене на руках. Мабуть, ви бачили великого чорного огиря у нашій стайні. То був його бойовий кінь, Морок. Блюзнірське ім’я. Ми звемо його Плавником, бо знайшовся він коло річки, наче викинутий водою корч. На жаль, вони зі своїм колишнім господарем надто схожі норовом.

«Кінь!» Вона бачила огиря, чула удари його копит, але нічого тоді не зрозуміла. Лицарських огирів навчали хвицятися і кусатися. У битві вони самі були зброєю — як воїни, що сиділи на них верхи. «Як Хорт.»

— Отже, це правда, — похмуро буркнула вона. — Сандор Клеган мертвий.

— Він нарешті знайшов спокій. — Старший Брат на хвилину замовк. — Ви ще молоді, дитино. Я ж нарахував сорок і чотири роки життя… і гадаю, що принаймні вдвічі старший за вас. Ви не здивуєтеся, що я колись був лицарем?

— Ні, не здивуюся. Ви й зараз більше схожі на лицаря, ніж на святого брата. — Про це ясно проказували широкі рамена, дужі руки, груба кутаста щелепа. — Чому ви кинули лицарське життя?

— Бо я не обирав його для себе. Батько мій був лицарем, і його батько перед ним. Так само і мої брати — всі до одного. Мене навчали битися, відколи завважили досить дорослим, щоб дати до рук дерев’яного меча. Я побачив свою частку війн та битв, і не зганьбив себе у них. Мав я і вдосталь жінок — і з ними зганьбився, бо деяких брав силоміць. Була дівчина, з якою я хотів одружитися — молодша донька дрібного господаря. Та я був третім сином свого батька, не мав для неї ані землі, ані статку… лише меча, щита і коня. Загалом я був жалюгідною людиною. Коли не бився, то пив. Уся моя доля писана була червоним — як не кров’ю, то вином.

— Коли ж вона перемінилася? — запитала Брієнна.

— Коли я загинув у битві на Тризубі. Я бився за принца Раегара, хоча він і не чув мого імені. Сказати, чому саме за нього, не можу — хіба що тому, що пан, якому я служив, присягав князеві, а той ще вищому князеві, а той чомусь вирішив стати за дракона замість оленя. Якби той князь вирішив інакше, я б стояв на іншому березі річки. Битва була дуже кривава. То лише співці брешуть, а дехто й вірить, ніби посеред річки зійшлися сам на сам Раегар із Робертом — вирішити двобоєм долю свого кохання до однієї жінки. Майте певність: інші люди теж там билися, і я бився серед них. Мені влучили стрілою в стегно, ще однією — в ступню, коня піді мною вбили, та я боровся далі. Досі пам’ятаю, як відчайдушно я намагався знайти нового коня, бо грошей купити не мав, а без коня вже не був би лицарем. Я тільки про те й думав тоді, правду сказати. Навіть не бачив удару, який мене звалив; почув лише копита за спиною, подумав «ой, це ж кінь!», але не встиг обернутися, як щось загилило мені по голові й викинуло в річку, де я мав би потонути.

— Але не потонув, а прокинувся тут, на острові Упокій. Старший Брат сказав, що мене винесло на берег припливом — голого, як мати народила. Мабуть, хтось знайшов мене на мілині, зняв обладунок, чоботи й штани, а тоді зіпхнув у глибшу воду. Решту зробила річка. Ми всі народжуємося голими, і я завважив за доречне увійти таким у своє друге життя. Наступні десять років я перебував у мовчанні.