Розділ «Брієнна»

— Невже сюди не дісталася війна? — запитала Брієнна.

— Ця війна — ні, дяка Седмиці. Нас захистили наші молитви.

— І ваші припливи, — додав Мерібальд. Пес гавкнув на знак згоди.

Верхівка пагорба була увінчана низьким муром з каменю без вапна чи глини, що оточував скупчення будівель: млин-вітряк, чиї крила рипіли, обертаючись, братську спочивальню, де спали усі мешканці септрію, трапезну, де вони їли, дерев’яний септ для молитов та побожних роздумів. Септ мав вікна олив’яного скла, широкі двері, прикрашені різьбленими подобами Батька і Матері, та семикутну дзвіницю з ходом навколо верхівки. Позаду розташувався город, де немолоді вже брати пололи бур’яни. Брат Нарберт провів гостей повз каштанове дерево до дверей, розташованих просто у схилі горбка.

— Печера з дверми? — зачудувався пан Гайл.

Септон Мерібальд посміхнувся.

— Її називають Схроном Самітника. Перші святі люди, що знайшли сюди шлях, жили саме тут. Вони творили неймовірні дива, і до них потяглися інші. Кажуть, це було дві тисячі років тому. Але двері поставили трохи згодом.

Можливо, дві тисячі років тому Схрон Самітника був вогкою і темною дірою, з болотом на підлозі та відлунням крапель води. Але зараз нічого подібного тут не лишилося. Печеру, куди ввійшли Брієнна з супутниками, давно перетворили на тепле й затишне помешкання. Підлогу вкривали вовняні килимки, стіни — виткані гобелени. Високі воскові свічки давали вдосталь світла. Обстава була незвична, але проста: довгий стіл, лава зі спинкою, скриня, кілька високих шаф з книжками, стільці. Усе було зроблено зі шматків плавникового дерева чудернацьких обрисів, ретельно припасованих один до одного і так налощених, що аж сяяли у світлі свічок.

Старший Брат виглядав зовсім не так, як чекала Брієнна. Найперше, він був не такий старий, як вважалося звичним для його звання. Брати на городі мали згорблені плечі та зігнуті старечі спини, а цей був прямий і високий, рухався зі жвавістю чоловіка у розквіті сил. Не мав він і лагідного обличчя, яке Брієнна чекала побачити в цілителя. Голова Старшого Брата була велика і кутаста, очі — меткі та пронизливі, ніс — помережаний червоними судинами. Голена маківка голови поросла такою самою жерницею, як і важка щелепа.

«Такому чолов’язі личить ламати кістки, а не зцілювати їх» — подумала Тарфійська Діва, дивлячись, як Старший Брат перетинає помешкання, щоб обійняти септона Мерібальда і попестити Пса.

— Світлим є кожен день, коли наші друзі Мерібальд і Пес шанують нас відвідинами, — оголосив він, перш ніж обернутися до решти гостей. — Але й нові обличчя ми завжди раді вітати. Адже ми так мало їх бачимо.

Перш ніж усістися на лаві, Мерібальд за звичаєм познайомив гостей з господарем. На відміну від брата Нарберта, Старшого Брата стать Брієнни не збентежила, та посмішка його згасла, коли він почув, навіщо вони з паном Гайлом з’явилися.

— Зрозуміло, — мовив він, відвернувся і заклопотався. — Ви, напевне, маєте спрагу. Прошу скуштувати нашого солодкого сидру — промочити горло від дорожньої пилюки.

Налив Старший Брат кожному сам. Кухлі теж було різьблено з плавникового дерева; жоден не був схожий на інший. Коли Брієнна похвалила копітку роботу, він відповів:

— Панна надто добра до плодів наших рук. Ми лише різьбимо і лощимо. Нашу домівку благословлено. Де річка стрічає затоку, течії та припливи змагаються одне з одним, і до нас на береги виносить безліч предивних речей. Плавникове дерево — найзвичніша з них. Також ми знаходимо срібні келихи і залізні казани, сувої вовни та шовку, іржаві шоломи та блискучі мечі… ба навіть рубіни.

В очах пана Гайла спалахнула цікавість.

— Раегарові рубіни? Ті самі?

— Може, й вони. Хто зараз скаже? Битва сталася за багато верст звідси, але річка невтомна і невпинна. Ми знайшли шість. Чекаємо на сьомий.

— Краще вже рубіни, ніж мертві тіла. — Септон Мерібальд відтирав ноги; грязюка сходила пластівцями й розсипалася між пальців. — Не всі річкові дарунки однаково приємні. Добрі брати збирають по берегах також і трупи. Потонулих корів, оленів, що захлинулися у повенях, свиней, розбухлих чи не більшими за коней… і людей теж.

— Забагато нині трупів, — зітхнув Старший Брат. — Наш копач могил не знає спокою. Річкові, західняки, північани — сюди вимиває усіх. Чесних і простих, лицарів і наймитів… а ми ховаємо усіх обіч одне одного, хто б не був їхніми панами — Старки чи Ланістери, Чорноліси чи Бракени, Фреї чи Даррі. Такої служби вимагає від нас річка навзамін своїх дарунків, і ми служимо, як уміємо. Інколи знаходиться жінка… або ще гірше — мала дитина. Ті дарунки — найжорстокіші з усіх.