Розділ «Наскочник»

Гото Харло сидів за столом навпроти, зісмоктуючи м’ясо з кістки. Раптом він відкинув її убік і нахилився вперед.

— На Сірощиті правитиме Лицар. Родич мій. Чув таке?

— Ні. — Віктаріон зиркнув через палату на пана Харраса Харло, що сидів і пив вино з золотого кухля. То був високий, довговидий, суворий чоловік. — З якого дива Еурон дарує йому острів?

Гото простяг порожній кухоль, і бліда жінка у сукні синього оксамиту з визолоченим мереживом наповнила його знову.

— Лицар сам-один захопив Хмурокамінь. Прийшов, устромив прапор перед замком і закликав Хмурів до двобою. Вийшов один, потім другий, потім іще. А він усіх убив… ну не всіх, двійко здалися. По сьомій поразці їхніх поборників септон князя Хмура вирішив, що боги сказали своє слово, і здав замок. — Гото засміявся. — Тепер Лицар буде князем на Сірощиті. Хай щастить! Зате я тепер — спадкоємець Читайла.

Він буцнув кухлем вина собі в груди.

— Гото Горбань, князь Харло! Непогано, га?

— Семеро, кажеш.

Віктаріонові стало цікаво, чи встояв би Присмерк проти його сокири. Він ніколи не бився з воїном, озброєним валірійським булатом, хоча духопелив Харраса Харло чимало разів, коли вони були зовсім юні. Замолоду Харло приятелював зі старшим Балоновим сином Родріком — тим, що загинув попід мурами Морестражу.

Бенкет був розкішний: найкращі вина, засмажений бик, що спливав кривавим соком, печені качки, цебра свіжих крабів… Великому керманичеві вкинулося в око, що дівки-челядниці при столі чомусь мали на собі тонку вовну й коштовні оксамити. Спочатку він подумав, що то служниць навіщось вдягли у вбрання пані Клепач та її почту, але потім Гото сказав, що то й були сама пані Клепач та весь її почет. Вороняче Око завважив за дотепний жарт примусити їх подавати і наливати. «Служниць» було вісім: сама вельможна пані, ще нівроку на вроду, хоча трохи розповніла, і семеро молодших жінок та дівчат віком від двадцяти п’яти до десяти років — доньок та невісток.

Сам князь Клепач сидів на звичному місці — у кріслі на помості, вдягнений у панські шати з гербом. Руки та ноги йому прив’язали до крісла, до рота запхали велетенську білу редьку, щоб не казав ані слова… зате все бачив і чув. Вороняче Око обійняв почесне місце одесну його вельможності; на колінах у нього сиділа гарненька повнощока дівчина років сімнадцяти чи вісімнадцяти, розпатлана і босонога, закинувши йому руки на шию.

— Це ще хто? — запитав Віктаріон у найближчих до себе.

— Байстрючка його вельможності! — зареготав Гото. — Перш ніж Еурон узяв замок, її змушували служити родичкам при столі, а їсти з челяддю.

Еурон приклався синіми вустами їй до шиї; дівча захихотіло і щось зашепотіло йому на вухо. Він посміхнувся, знову поцілував її в шию. Білу шкіру дівчини вкривали на шиї та плечах червоні сліди від його рота, схожі на трояндове намисто. Ще один шепіток на вухо… і цього разу Вороняче Око зареготав уголос, а потім брязнув кухлем об стіл, вимагаючи тиші.

— Добрі пані та панянки! — закликав він до своїх шляхетних служниць. — Моя Фалька непокоїться за ваші гарненькі платтячка. Не хоче, бачте, щоб їх заплямувало вино чи сало, замацали брудні пальці. Бо ж я їй пообіцяв, що після бенкету вона обере собі з ваших одежин усе, що забажає. Тому гайда — хутенько роздягайтеся.

Великою палатою пробігла хвиля реготу. Обличчя князя Клепача побуряковіло — Віктаріонові здалося, що зараз йому голова лусне. Жінки змушено підкорилися; наймолодша заплакала була, та мати втішила її й допомогла розв’язати шворки на спині. За кілька хвилин вони продовжили служити при столах, розносячи глеки вина і наповнюючи кухлі — але тепер голі-голісінькі, як мати народила.

«Ганьбить Клепача, як колись ганьбив мене» — подумав капітан і згадав, як схлипувала його дружина, отримуючи від нього тяжкі удари. Він знав, що на Щитових островах люди часто-густо одружувалися з найближчим колом, як і залізняки. Одна з голих дівчат-служниць могла бути дружиною пана Талберта Серрі. Одна річ — убити ворога, інша — принизити його. Віктаріон стиснув кулака. З рани крізь лляне полотно зацебеніла кривава юшка.

Тим часом на помості Еурон відштовхнув свою хвойду і видерся на стіл. Капітани почали гатити кухлями та тупотіти ногами.

— Еурон! — волали вони. — Еурон! Еурон! ЕУРОН!

Віктаріонові здалося, що він знову на король-вічі.