Розділ «Наскочник»

Віктаріон підвівся. Вино пригамувало тупий біль у руці. Може, варто було показати долоню маестрові Клепача… якби той лишився живий. Капітан дістався чардаку саме тоді, коли корабель обходив ріг острова. Розташування замку князя Клепача над гаванню нагадало йому Княж-Пристань, хоча тутешнє містечко було вдвічі більше. Два десятки лодій нишпорили у водах затоки, розвіваючи кракеном на щоглах. Ще кількасот лежали на прибережному камінні або стояли припнуті до пришибів уздовж гавані. Коло найбільшого, кам’яного, три великі кочі та з тузінь менших приймали здобич і харчі. Віктаріон наказав, щоб «Залізна перемога» кинула котву.

— І спустіть човна.

Містечко стояло незвично принишкле. Більшість крамниць, майстерень та домівок було пограбовано, про що свідчили розтрощені двері й відламані віконниці. Але спалили дощенту самий лише септ. На вулицях валялися трупи, на кожному вже сиділо по кілька гайворонів. Серед трупів рухалася купка понурих уцілілих мешканців, відганяючи птахів та закидаючи мерців до гарби на поховання. Віктаріон огидливо скривився. Жоден справжній син моря не схотів би гнити під землею. Як він звідти потрапить на вічну учту до підводних палат Потоплого Бога?

Серед кораблів, які вони проминали, знайшлася і «Тиша». Віктаріонів погляд привабила залізна подоба на її носі — діва без рота з простягнутою рукою та розмаяним на вітрі волоссям. Перломутерові очі ніби спостерігали за ним. «Ні, спершу вона мала рота, як і кожна жінка — але потім Вороняче Око його зашив.»

Наближаючись до берега, він помітив вервечку жінок та дітей, зігнаних на чардак одного з великих кочів. У деяких руки були сплутані за спиною, у всіх на шиї накинуто було конопляні зашморги.

— Хто це? — запитав він хлопців, що припинали його човна.

— Вдови й сироти. Їх продадуть у рабство.

— Продадуть?!

На Залізних островах не торгували рабами — там тримали робів. Роб мусив служити, але не був майном. Його діти народжувалися вільними — за умови, що їх віддавали Потоплому Богові. Робів ніколи не купували й не продавали за золото. Воїн платив за роба залізну ціну і не міг здобути його інакше.

— За звичаєм їх слід зробити робами або дружинами з солі, — буркнув Віктаріон.

— Такий наказ короля, — відповіли йому.

— Сильні завжди беруть у слабких, — мовив Нут Голій. — Роби, раби, то байдуже. Їхні чоловіки не зуміли їх захистити — тепер вони у нашій ласці.

«Це не наш старий звичай» — хотів був заперечити Віктаріон, але не мав часу сперечатися. Чутки про перемогу обігнали його, і тепер на березі купчилися люди, бажаючи привітати. Віктаріон дозволив їм галасувати і підлещуватися, аж доки один не заходився хвалити зухвалу відвагу Еурона в морі.

— О так, то було зухвало — вийти в море, не бачачи землі, щоб ці острови не взнали про наше наближення, — загарчав він. — Але перетнути світ у пошуках драконів — то справа інша. Там самої лише зухвалості замало.

Не чекаючи відповіді, Віктаріон проштовхався крізь юрбу і попрямував до замку.

Замок князя Клепача був не надто великий, але міцний, з товстими мурами і дубовими воротами, набитими нютами. Ворота прикрашав старовинний герб його дому — дубовий щит з залізними цвяхами проти хвилястого синьо-білого поля. Але над зеленими дахами замкових веж нині майорів кракен дому Грейджой, а браму було виламано і спалено. Мурами ходили залізняки зі списами та сокирами, а з ними кількоро Еуронових заморських почвар.

На подвір’ї Віктаріон натрапив на Горольда Дівера та старого Трима за тихою розмовою з Родріком Харло. Нут Голій, забачивши їх, завзято тюгукнув.

— Гей, Читайло! — вигукнув він. — Чого пика така похмура? Дарма ти нам біду пророчив. Ось наша перемога і наша здобич!

Князь Харло стиснув вуста.

— Оці скелі в морі? Всі чотири разом не складуть одного Харла. Ну нехай ми здобули кілька каменюк, дерев і блискучих брязкалець. А до них — ворожість дому Тирел.