Розділ «Серсея»

Серсея поцілувала її в щоку.

— Леви не бояться горобців… але дякую за турботу. Я знаю вашу любов до мене, добра пані. Пане Озмунде! Майте ласку, допоможіть зійти.

«Якби я знала, що доведеться пхатися пішки… хоч одяглася б інакше.» На ній була біла сукня з золототканими розрізами, прикрашена мереживом, але досить скромна. Відколи королева її вдягала, минуло кілька років, і тепер сукня незручно стискала стан.

— Пане Озмунде, пане Мерине! Будете мені супроводом. Пане Озфриде — стежте, щоб з ношами нічого не сталося.

Деякі з горобців виглядали такими зголоднілими, так палали очима, що й коней би, мабуть, з’їли просто під лицарями. Долаючи шлях крізь натовп голодранців, повз їхні вогнища, вози та сяк-так зляпані криївки, королева мимоволі пригадала іншу юрбу, що колись зібралася на цьому самому місці. Того дня, коли вона виходила заміж за Роберта Баратеона, тисячі з’явилися привітати їх зі святом. Жінки вдягли найкраще вбрання, половина чоловіків тримала дітей на плечах. Коли Серсея виникла з септу попідруч із молодим королем, натовп зревів так страшно, що й у Ланіспорті, напевне, почули.

— Вони вас люблять, пані дружино, — прошепотів їй Роберт на вухо. — Дивіться — на всіх обличчях посмішки!

Ту коротку мить вона була щаслива у своєму шлюбі… доки поглядом не знайшла Хайме. «Ні, — пригадала вона свою думку, — не на всіх, пане чоловіку.»

Але зараз не посміхався ніхто. Горобці кидали на неї похмурі, суворі, ворожі погляди, дорогою поступалися неохоче. «Якби це справді були горобці, то розлетілися б від одного крику. Сюди б сотню золотокирейників з мечами, буздуганами та кийками… розігнали б цю наволоч за милу душу.» Саме так учинив би князь Тайвин. «Не пхався б між них, а ринув конем просто по головах.»

Коли Серсея побачила, що горобці зробили з Баелором Боговгодним, то пошкодувала про свою добросердість. Велика мармурова подоба, яка вже століття лагідно і сумирно посміхалася посеред майдану, була до пояса оточена купою кісток і черепів; на деяких іще збереглися лахміття плоті, а на одному такому сиділа ґава, частуючись сухими шкірястими смаколиками. Всюди дзижчали зграї мушви.

— Це що таке? — обурено спитала Серсея в юрби. — Навіщо ви ховаєте Блаженного Баелора під курганом гнилого падла?

Наперед виступив, важко спираючись на дерев’яного костура, одноногий чолов’яга.

— Це, ваша милосте, кістки святих людей, чоловіків і жінок, замордованих за віру. Септони, септи, брати брунатні, жовті й зелені, сестри білі, сірі та блакитні. Одних повісили, інших випатрали. Безліч септів пограбували і споганили, дів та матерів поґвалтували безбожники та гемонські посіпаки. Зазіхнули навіть на сестер-мовчальниць! Вишня Мати плаче й побивається з гніву та розпачу. Ми знесли сюди кістки від усіх країв держави — засвідчити перед богами страждання Святої Віри.

Серсея відчувала, як на ній зійшлися похмурі погляди.

— Король дізнається про ці жахіття, — урочисто пообіцяла вона. — Його милість Томен поділить ваше обурення. Це справа рук Станіса і його червоної відьми, а ще диких північан, що вклоняються деревам та вовкам. — Вона підвищила голос. — Не бійтеся, добрії люде, за ваших мертвих на злочинців чекає відплата!

Відповіддю їй було кілька ріденьких вигуків.

— Ми не просимо відплати за мертвих, — мовив одноногий, — лише захисту живим. Безпеки для септів та святих місць.

— Залізний Престол мусить боронити Святу Віру! — гарикнув дебелий мугиряка зі змальованою на чолі семикутною зіркою. — Король, що не захищає вірних підданих, не є королем!

Голоси навколо забурмотіли згоду. Один нахаба з натовпу мав зухвалість ухопити пана Мерина за п’ясть і закликати:

— Час усім помазаним лицарям облишити світських панів і стати на захист Святої Віри! Якщо ви любите Седмицю, добрий воїне, ходімо з нами!

— Пусти руку! — загарчав пан Мерин, викручуючись.