Розділ «Серсея»

Серсея засміялася.

— За лицаря метеликів, що втратив руку на Чорноводі? Який зиск із половинки чоловіка?

— Мегга вважає його за милого й добросердого. Прохала пані Маргерію знайти йому мавпочку.

— Мавпочку. — Королева не знайшлася, що сказати. «Тут горобці, там мавпи. Королівство збожеволіло.» — А що наш хоробрий пан Лорас? Чи він часто зазирає до сестри?

— Частіше, ніж решта інших. — Таена спохмурніла, між темними очима пробігла тоненька зморшка. — Приходить щоранку і щовечора, якщо не на варті. Брат дуже відданий своїй сестрі, між ними так багато… ой… — На мить мирійка виглядала нажаханою. Потім обличчям її поповзла посмішка. — Мені спало на думку, ваша милосте, дещо лихе та лукаве…

— То мовчіть, не кажіть. Пагорб юрмиться горобцями, а нам відомо, яку відразу вони мають до світських спокус.

— Я чула, ваша милосте, що до води та мила їхня відраза ще гірша.

— Може, надлишок молитов позбавляє людей нюху? Неодмінно спитаю в його пресвятості.

Навколо них туди-сюди поволі хилиталися хвилі кармазинового шовку.

— Ортон казав мені, що верховний септон не має імені, — мовила пані Таена. — Хіба таке може бути? У Мирі кожен має ім’я.

— О, та колись і він мав ім’я. Вони всі їх мали. — Королева недбало махнула рукою. — Але навіть септони шляхетної крові, коли складають обітниці, то лишають собі тільки імена, даровані при народженні. Коли ж одного з них підносять до верховного септона, він полишає останнє ім’я, котре носив. Свята Віра скаже вам, що верховному септонові людське ім’я не потрібне, бо він є уособленням богів на землі.

— Але ж як тоді ви відрізняєте одного верховного септона від іншого?

— Ледь-ледь. Доводиться казати «отой жирний» або «той, що був перед жирним», або ж «отой, що помер уві сні». Якщо треба, їхні світські імена завжди можна віднайти, але вони дуже ображаються, коли хтось так робить. Не люблять-бо згадувати, що народилися пересічними людьми.

— Пан чоловік казав, що цей новий народився з брудом під нігтями.

— Я мала таку підозру. Зазвичай Превелебні підносять до найвищого сану одного зі своїх, але бувають винятки.

У відповідну історію її втаємничив великий маестер Пицель — як завжди, занудно і велемовно.

— Під час правління короля Баелора Блаженного верховним септоном обрали простого каменяра — він-бо різьбив камінь так прегарно, що Баелор завважив його за Коваля, відродженого у смертній плоті. Зате чолов’яга не вмів ані читати, ані писати, ані проказати найпростішої молитви.

Дехто вважав, що Баелорів Правиця наказав його отруїти, щоб урятувати від ганьби і престол, і Віру.

— Коли ж помер каменяр, до сану піднесли восьмирічного хлопчика — знову на вимогу Баелора. Його милість твердив, що малий творив дива. Та навіть малі цілющі рученята не врятували Баелора під час його останнього посту.

Пані Добромир засміялася.