Розділ «Серсея»

— Восьмирічного? То може, і мій син згодиться у верховні септони? Йому майже сім!

— А він багато молиться? — запитала королева.

— Менше, ніж грається з мечами.

— Гарний хлопчик — такий, як має бути. Зуміє назвати усю Седмицю?

— Гадаю, так.

— Напевне, варто взяти його до уваги.

Серсея не сумнівалася, що навколо повно хлопчаків, які зробили б кришталевому вінцю більше честі, ніж те паскудне створіння, котрому на голову його поклали Превелебні. «Ось що стається, коли йолопам і боягузам дозволяють вирішувати самотуж. Наступного разу я тим вівцям сама оберу пастиря.» Хай лишень новий верховний септон продовжить її дратувати — тоді наступний раз не забариться. У таких справах Серсея Ланістер мала чого повчити навіть Баелорового Правицю.

— Дайте дорогу! — горлав пан Озмунд Кіптюг. — Геть з дороги їхньої милості королеви!

Ноші почали сповільнюватися — це мало означати, що наближається верхівка пагорба.

— Вам варто привезти сина до двору, — мовила Серсея до пані Добромир. — Шість років зовсім не замало. Томенові потрібні коло себе інші хлопчики. Чому б не ваш син?

Скільки Серсея могла пригадати, Джофрі ніколи не мав близького приятеля свого віку. «Бідолаха завжди був самотній. Я ще змалку мала Хайме… і Мелару теж, поки та не впала у колодязь.» Свого часу Джоф прихилився до Хорта, але ж то була не дружба — у Хорті він, напевне, шукав батька, якого не знайшов у Роберті. «Можливо, саме такого приятеля бракує Томенові, щоб відвернутися від Маргерії з її квочками.» З часом вони можуть стати близькими, як Роберт і друг його дитинства Нед Старк. «Хай буде дурень, але вірний. Томенові знадобляться вірні друзі — пильнувати спину.»

— Ваша милість дуже добрі, але Русель ніколи не знав іншого дому, крім Довгостолу. Боюся, у великому місті він розгубиться і загубиться.

— Попервах так, — погодилася королева, — але скоро переросте, як переросла я. Коли батечко відіслали мене до двору, я плакала, а Хайме лютував. Але потім тітка посадовила мене перед собою в Кам’яному Саду і розказала, що в Король-Березі мені нема кого боятися. «Ти — левиця, — казала вона, — це тебе мають боятися нижчі звірі.» Ваш син теж віднайде мужність. Авжеж вам краще буде тримати його при собі, щодня бачити… Він же ваша єдина дитина, чи не так?

— Наразі так. Пан чоловік прохають богів благословити наш шлюб іще одним сином… на випадок…

— Я розумію.

Вона згадала, як помирав Джофрі, роздираючи собі горло. Як у останні свої миті дивився на неї з відчайдушним благанням. Раптовий спогад спинив їй серце. Крапля червоної крові сичить у полум’ї свічки, скрекотливий голос белькоче про корони та савани, про смерть від руки «валонкара».

Ззовні щось волав пан Озмунд, хтось йому відповідав. Ноші раптово зупинилися.

— Ви там що, повиздихали усі? — ревів Кіптюг. — Забирайтеся з дороги до клятого дідька!

Королева відтягнула кутик запони і підманила до себе пана Мерина Транта.

— Що там за клопіт?