Розділ «Хайме»

— Пахощі троянд їм до смаку, а вигляд левів — не дуже, — зауважив Хайме. — Сестрі варто мати на увазі.

Пан Ілин не відповів. «Неперевершений супутник для довгої подорожі. Гадаю, мені припадуть до смаку наші розмови.»

Більшість війська, відданого під провід Хайме, чекала його за мурами міста: пан Аддам Марбранд зі своїми розвідниками, пан Стефон Звихт з обозом, «Свята сотня» старого пана Боніфера Доброчесного, кінні лучники Гострополя, маестер Гуліан з чотирма клітками круків, дві сотні важкої кінноти, очолені паном Флементом Браксом. Загалом військо було не надто велике — менше за тисячу людей. Але останнє, чого бракувало під Водоплином — це великого підкріплення. Ланістерівське військо вже облягало замок, а разом з ним — ще більша потуга Фреїв. Нещодавній птах приніс листа, де писалося, що обложникам важко знаходити собі харчі, бо Брінден Таллі вигріб з околиць усе до зернини, перш ніж заховатися за мурами.

«Та власне, що там було вигрібати?» Хайме вдосталь надивився на річковий край, де вже годі було знайти неспалену ниву, несплюндроване містечко і незґвалтовану дівчину. «І тепер моя мила сестра надсилає мене закінчити справу, розпочату Аморі Лорхом та Грегором Клеганом.» Від самої лише думки у роті ставало гірко.

Поблизу Король-Берега королівський гостинець був безпечний — скільки в такі часи могло йтися про безпеку. І все ж Хайме неодмінно висилав уперед Марбранда і його розвідників.

— Робб Старк застукав мене зненацька у Шепітній Пущі, — казав він. — Більше цього не станеться.

— Маєш моє слово! — Марбрандові помітно полегшало, коли він знову сів на коня і вдягнув димно-сіру кирею свого дому замість золота міської варти. — Якщо на півсотні верст навколо є ворог — ти про нього знатимеш.

Хайме віддав суворий наказ, що забороняв воякам залишати валку без його дозволу. Інакше — він знав напевне — скоро знуджені молоді паничі гасали б навколишніми ланами, лякаючи худобу і плюндруючи врожай. Біля міста ще збереглися корови та вівці, яблука на деревах та ягоди у лісі, ниви ячменю, вівса та зимової пшениці; дорогами сунули вози, гарби та хури. Але що на них чекало далі?

Їдучи попереду війська з мовчазним паном Ілином при боці, Хайме почувався майже щасливим. Сонце пригрівало у спину, вітер ворушив волосся, наче жіночі пальці. Коли Малий Левко Дудар пригалопував з повним шоломом ожини, Хайме охоче з’їв жменю, а рештою сказав поділитися з іншими зброєносцями та паном Ілином Пейном.

Пейн, здавалося, почувався у мовчанні так само зручно, як у іржавій кольчузі та вивареній шкірі. Єдине, що чулося від лицаря дорогою, було брязкання меча у піхвах, коли він ворушився у сідлі, та ще стукіт копит його мерина. Побите віспою обличчя Пейна було похмуре, очі скидалися на кригу в зимовому озері, але Хайме відчував, що лицар радіє подорожі. «Я ж дав йому вибір, — нагадав він собі. — Пейн міг відмовитися і лишитися Королівським Правосудом.»

Призначення пана Ілина на цю посаду було дарунком Роберта Баратеона тестеві до весілля — відплатою за втрату Пейном язика на службі дому Ланістер. Кат із нього вийшов неперевершений: жодної страти він не зіпсував, ані разу йому не знадобився другий удар. А ще в його мовчанні було щось моторошне, страшне для людей. Рідко бувало, щоб Королівський Правосуд так досконало пасував до свого уряду.

Коли Хайме вирішив узяти пана Ілина з собою, то розшукав його помешкання у Зрадницькій Долі. Верхній поверх приземкуватої напівкруглої вежі був поділений на келії для злочинців, яким дозволялося мати певні вигоди — полонених лицарів та княжат, що чекали на викуп чи обмін. Вхід до підземелля розташувався на рівні землі, позаду дверей з куваного заліза та ще одних — зі старого сірого дерева. На поверхах між ними лежали помешкання для головного наглядача, великого сповідника і Королівського Правосуду. Обов’язком Правосуду було стинати голови, але за звичаєм він також очолював в’язницю і людей, що тут служили.

Саме до цього обов’язку пан Ілин Пейн пасував надзвичайно погано. Не вміючи ані читати, ані писати, пан Ілин покинув нагляд за підземеллями на підлеглих — тих, які ще лишилися. Держава не мала великого сповідника від часів другого Даерона, а останній головний наглядач був торговець крамом, який купив посаду в Мізинця за царювання Роберта. Певно ж, він кілька років мав з неї добрячий зиск, аж доки не скоїв помилку — змовився з іншими заможними дурнями віддати Залізний Престол Станісові. Купка йолопів називала себе «Рогачі» — тому Джоф наказав прибити їм оленячі роги до голів і перекинути метавками за мури міста. Відтак обов’язок відчинити двері підземелля для Хайме ліг на Реніфера Довгобуруна — старшого піднаглядача з покрученою спиною. Старий занудно просторікував про те, що має у собі «краплю драконової крові», поки вів його вузькими, схованими у стіні сходами до помешкання Ілина Пейна, де той жив упродовж п’ятнадцяти років.

Помешкання смерділо зіпсованою їжею, у очереті бігали миші та щури — на одного Хайме трохи не наступив, коли увійшов. На столі, поставленому на кобильниці, лежав обіручний меч Пейна, коло нього — гострильний брусок та олійне ганчір’я. Криця меча була бездоганна, край блищав блакитним у тьмяному світлі… а в решті кімнати на підлозі громадилися купи брудного одягу, тут і там валялися частини обладунку, вкриті рудою іржею. Побитих винних глеків Хайме і порахувати не зміг. «Цьому Пейнові байдуже до всього, крім стинання голів» — подумав він… і раптом назустріч з опочивальні, що смерділа переповненим нічним горщиком, виник сам пан Ілин.

— Його милість велів мені повернути річковий край під владу корони, — повідомив Хайме. — Я бажаю взяти вас із собою… якщо ви знайдете в собі сили покинути оцю розкіш.

Відповіддю йому була тиша і довгий незмигний погляд. Та коли Хайме вже хотів обернутися і піти геть, Пейн зненацька кивнув. «І ось тепер їде поруч.» Хайме скоса зиркнув на супутника. «Можливо, нам обом ще лишилася надія.»

Того вечора вони отаборилися попід замком на пагорбі, що належав Сінобродам. Коли сонце покотилося донизу, з горба уздовж потоку, що біг підніжжям, витикнулася сотня наметів. Хайме сам поставив вартових — він не чекав лиха так близько від столиці, але його дядько Стафорд колись теж вважав себе у безпеці при Волоброді. Ні, на ласку долі більше надії немає.

Коли з замку надійшло запрошення повечеряти з каштеляном пані Сінобрід, Хайме погодився і узяв з собою пана Ілина, пана Аддама Марбранда, пана Боніфера Гостика, Рудого Ронета Конінгтона, Дужого Вепра та ще з десяток паничів і лицарів.

— Напевне, треба вдягти свою правицю, — мовив він до Пека, перш ніж рушити вгору.

Хлопець негайно побіг і приніс її. Долоня була зроблена з золота, дуже схожа на справжню, з перломутеровими нігтями. Пальці були почасти зведені докупи, щоб хазяїн міг узятися за ніжку келиха. «Битися не можу, то хоч питиму» — подумав Хайме, поки малий притягував долоню до пенька навмисне зробленими ремінцями.