Розділ «Хайме»

«…розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом, і хтозна — чи не під Місячком теж…»

— Це не тобі обирати. Коли вже я мушу їхати, хай за мене лишається пан Лорас.

— Це такий жарт, абощо? Ти знаєш, що я думаю про пана Лораса.

— Ну, якби ти не відіслала Балона Лебедина у Дорн…

— Він був потрібен там! Дорнійцям вірити не можна. Той червоний змій бився за справу Тиріона, ти не забув? Я не лишу їм на поталу свою доньку. І не дозволю, щоб Королегвардію очолив Лорас Тирел!

— Пан Лорас утричі майстерніший і утричі мужніший за пана Озмунда.

— Твоє уявлення про мужність, братику, чудернацько змінилося.

Хайме відчув, як у ньому росте гнів.

— О так, Лорас не обмацує твої цицьки очима, як пан Озмунд, але не думаю…

— То на тобі, подумай!

Серсея загилила йому ляпаса. Хайме не зробив навіть спроби перехопити удар.

— Бачу, треба ростити ряснішу бороду — щоб захистила від пестощів моєї королеви.

Йому палко хотілося розірвати на ній сукню і обернути лящі на поцілунки. Він уже робив так за давніх часів — коли мав обидві руки.

Очі королеви перетворилися на зелені крижини.

— Вам краще піти, пане Регіментарю.

«…під Ланселем, Озмундом Кіптюгом, і хтозна — чи не під Місячком…»

— Ви не лише безрукі, а ще й глухі? Двері позаду вас, шановний.

— Воля ваша.

Хайме крутнувся на підборах і вийшов геть. Десь там, напевне, сміялися боги. Серсея ніколи не терпіла, щоб їй заперечували — кому і знати, як не йому. Може, лагідно та поволі він би схилив її до згоди… якби віднедавна її лють не спалахувала від самої його присутності.

Почасти він навіть радів залишити Король-Берег за спиною, бо не мав смаку до товариства дурнів і підлабузників навколо Серсеї. «Найменшою радою» кликали їх у Блошиному Подолі, якщо вірити Аддамові Марбранду. Щодо Кайбурна… хай він урятував Хайме життя, але однак лишався Кровоблазнем.