— Відки знаєш, що то був Сандор? Ти його бачив?
— Ми не бачили, перепрошую пана. Корчмар сказав.
— Те сталося у корчмі на перехресті, мосьпане, — відповів молодик з шапкою піщано-білявого волосся. На шиї він мав намисто з монет, що колись належало Варго Хапові — монет із сотні далеких міст, золотих і срібних, мідних і спижевих, чотирикутних і круглих, трикутних, з дірками, навіть різьблених з кістки. — Корчмар божився, що в того була половина обличчя спечена. І хвойди казали те саме. Сандор мав при собі якогось малого селюка. Вони удвох порубали Полівера і Лоскотуна у клапті та втекли Тризубом. Так нам розказали.
— Ви вислали по них погоню?
Сракобрех скривився, наче йому було боляче думати.
— Та ні, мосьпане. Ну таке… срали-мазали, лісом лазили…
— Коли пес скаженіє, йому ріжуть горло.
— Ну таке, — відповів чолов’яга, потираючи рота, — я однак Полівера, ту сраку дурнувату, не надто любив, а пес — він же брат нашого пана, отож ми…
— Ми на війні задніх не пасли, — устряг молодик із намистом, — але щоб Хорта ловити — то треба геть з глузду з’їхати.
Хайме роздивився його ретельніше. «Хоробріший за інших, і не такий п’яний, як Сракобрех.»
— То ви його злякалися.
— Та не скажу «злякалися», мосьпане… скажу — залишили тим, хто кращий за нас. Ось як нашому панові. Чи вам.
«Тобто тому мені, який мав обидві руки.» Хайме себе не дурив — зараз він був Сандорові на один зуб.
— Ім’я маєш?
— Рафорд, коли ласка. Всі кличуть Рафом.
— Гаразд, Рафе. Збери усю залогу в Палаті Ста Коминів. Бранців теж. Хочу їх бачити. І хвойд з корчми. А, і Хапа ще принеси. Прикро було почути, що його вже нема. Кортить подивитися хоч на голову.
Коли принесли голову, Хайме побачив, що вуста Хапові відкраяли ножем — разом із вухами і майже усім носом — а гайвороння виїло очі. Все ж його досі можна було впізнати, принаймні за борідкою — недоладною ниткою волосся завдовжки зо дві стопи, що витикалася з гострого підборіддя. Її Хайме не сплутав би ні з чиєю; та окрім неї, на черепі кохорця лишилося хіба що кілька смужок шкіри.
— Де решта трупа? — спитав Хайме.
Чомусь довго ніхто не хотів йому відповідати. Нарешті Сракобрех опустив очі й промимрив:
— Що згнило, а що з’їли, перепрошую пана.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Учта для гайвороння» автора Джордж Р.Р. Мартин на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Хайме“ на сторінці 8. Приємного читання.