Розділ «Алейна»

Уперед нахилився Спижевий Йон Ройс.

— Справді, заприятелювати з молодим Гаррі для князя Роберта буде не тільки чемно, але й корисно. Не сумніваюся, що станеться саме так… але у Рунокамені, під моїм опікунством, де юний Роберт стане моїм вихованцем і зброєносцем.

— Віддайте нам хлопчика, — мовив князь Видзвін, — і зможете відбути з Долини без жодної халепи до столу в Гаренголі, що належить вам за правом.

Петир кинув на нього погляд м’якого докору.

— Ви хочете сказати, пане, що в іншому випадку мені загрожує якась халепа? Але моя покійна дружина була певна, що саме тутешній стіл належить мені за правом.

— Князю Баеліше, — мовила пані Тягнидуб, — Ліза Таллі була вдовою Джона Арина і матір’ю його дитини, тому і правила тут як намісниця юного князя. Ви ж… будьмо відверті, ви не Арин жодним боком, і князь Роберт — не ваша рідна кров. За яким правом ви маєте нахабство зазіхати на владу в Соколиному Гнізді?

— За тим правом, що, скільки можу пригадати, Ліза поставила мене наказним господарем.

Молодий князь Лович відповів:

— Ліза Таллі сама не походила з Долини і не була тут самовладною господинею. Вона не вільна була віддавати нас під чиюсь руку з власної примхи.

— А як щодо князя Роберта? — запитав Петир. — Чи не хоче мосьпан князь сказати, що пані Ліза була не вільна і в долі свого власного сина?

Нестор Ройс доти зберігав мовчання, але раптом висловився гучно і ясно:

— Я колись сам сподівався здобути руку пані Лізи. Того самого жадали батько князя Ловича і син пані Анії. Корбрей стирчав у неї при боці мало не півроку. Якби вона обрала когось із нас, ніхто б не заперечував його право наказного господаря. Але сталося так, що вона обрала князя Мізинця і ввірила сина його турботі.

— Він також був і сином Джона Арина, пане брате, — насупив брови Спижевий Йон. — Він належить Долині.

Петир удав подив.

— Але ж Соколине Гніздо — така сама частина Долини, як і Рунокамінь. Чи хтось пересунув його, а я й не помітив?

— Глузуйте, та не забувайтеся, Мізинцю! — гарикнув князь Видзвін. — Хлопчик поїде з нами.

— Не мав наміру вас розчарувати, пане князю, але мій пасерб лишиться зі мною. Ви всі знаєте, що здоров’я він не надто міцного. Подорож може коштувати йому тяжку ціну. Як його вітчим та господар у Долині, я цього не дозволю.

Симонд Храмин прочистив горлянку і мовив:

— Кожен із нас, Мізинцю, має при підніжжі цієї гори тисячу вояків.

— Хай їм там здоровиться. Прегарне місце для відпочинку.