Розділ «Алейна»

— Спробуйте, — кивнув князь Петир. — А надто перед тим, як приведете малого князя на зустріч з панством.

— Слухаю волі мого пана.

І маестер заспішив геть, теленькаючи ланцюгом на кожному кроці.

— Батечку, — запитала Алейна, коли маестер пішов, — чи не хочете на сніданок каші?

— Не терплю цієї гидоти, — відповів він і подивився на неї Мізинцевими очима. — От чим би я підживився зранку, то це поцілуночком.

Хіба може покірна дочка відмовити власному панотцеві в поцілунку? Алейна підступила до Петира, швидко і сухо дзьобнула його в щоку, так само швидко відступила.

— Яка пристрасна… відданість обов’язку. — Мізинець посміхався вустами, але не очима. — То й добре. Обов’язків я для тебе маю вдосталь. Скажи кухареві, щоб зігрів червоного вина з медом та родзинками. Після довгого шляху нагору гості будуть змерзлі та спраглі. Ти зустрінеш їх коло входу і запропонуєш трунок та частунок. Вино, хліб, сир. Який сир у нас лишився?

— Гострий білий та смердючий блакитний.

— Хай буде білий. І краще перевдягнися.

Алейна подивилася згори на свою сукню — темно-блакитну з черленню, в кольорах Водоплину.

— Сукня… що з нею таке?

— З нею Таллі. Очі панів-рокошан не потішить вигляд байстрючки, що гуляє у кольорах моєї покійної дружини. Вибери щось інше. Гадаю, зайве тобі нагадувати уникати небесної блакиті та місячного сяйва?

— З-зайве. — Небесна блакить і місячне сяйво — то були кольори дому Арин. — Ви сказали, восьмеро… а чи Спижевий Йон — один із них?

— Саме так. Він єдиний, хто там справді має вагу.

— Спижевий Йон мене знає! — нагадала Алейна. — Він був гостем у Зимосічі, коли його син їхав на північ вдягати чорне.

Вона пригадала — не дуже виразно — навіть свою шалену закоханість у пана Веймара. Але те сталося ціле життя тому, коли вона була дурним малим дівчиськом.

— І то був не єдиний раз. Князь Ройс… він бачив Сансу Старк удруге в Король-Березі, на турнірі Правиці.

Петир підняв їй пальцем підборіддя.

— Що Ройс помітив це вродливе личко — не маю сумніву, але ж то було одне обличчя з тисячі. Воїн, що б’ється на турнірі, має нагальніші турботи, ніж дитина у натовпі. А в Зимосічі Санса була ще маленькою дівчинкою, волосся мала русяве та з рудизною. Моя ж донька — висока та вродлива юна діва, а волосся у неї темно-брунатне. Люди, надто чоловіки, бачать лише те, що чекають побачити. — Він поцілував «доньку» в ніс. — Накажи Мадді розкласти вогонь у світлиці. Я прийму наше панство там.

— Хіба не в високій палаті?