Розділ «Алейна»

Алейна відклала ложку.

— Якби хтось співав, я б теж чула. Тобі наснилося, тільки й усього.

— Ні, не наснилося! — Очі князя налилися слізьми. — Марільйон знову співав. Твій батько сказав, що він мертвий, але він живий!

— Ні, він мертвий! — Алейна злякалася, почувши слова малого. «Він такий крихітний та кволий; бракувало йому ще з глузду з’їхати!» — Робчику-любчику, він справді мертвий. Марільйон кохав твою паніматку надто палко і не зміг жити після того, що їй зробив — тому вийшов у небо.

Алейна не бачила тіла — так само, як і Роберт, але у смерті співця не сумнівалася.

— Його більше нема, я кажу правду!

— Але я його чую щовечора! Навіть коли зачиняю віконниці й затуляю голову подушкою! Твій батько мав би вирізати йому язика. Я наказував, але він не послухав!

«Співець мусив мати язика, щоб зізнатися.»

— Їж кашу, будь гарним хлопчиком, не скозуйся, — попрохала Алейна. — Ну будь ласкавий! Заради мене!

— Я не хочу каші! — Роберт шпурнув ложку через усю трапезну; вона відскочила від гобелена і залишила смугу вівсянки на білому шовковому місяці. — Ваш князь хоче яєць!

— Наш князь їстиме кашу і дякуватиме за неї, — відповів голос Петира позаду.

Алейна обернулася і побачила його одвір, поруч із маестром Колемоном.

— Вам варто послухати пана намісника, мій княже, — мовив маестер. — Ваше значкове панство рухається горою до замку, щоб засвідчити вам свою вірність. Вам знадобляться сили їх прийняти.

Роберт потер ліве око кісточкою кулака.

— Відішліть їх геть. Я не хочу їх бачити. Якщо прийдуть, я примушу їх літати!

— Велика спокуса, пане князю, — засміявся Петир, — та на жаль, я обіцяв їм недоторканність. У кожному разі, вже пізно відсилати їх назад — дотепер вони мали вже дістатися Кам’янця.

— Чому вони не дадуть нам спокій? — заскиглила Алейна. — Ми їм нічого не зробили. Чого їм від нас треба?

— Лише князя Роберта. Його, і ще Долину, — посміхнувся Петир. — Їх буде восьмеро. Князь Нестор проводжає їх нагору, а ще з ними їде Лин Корбрей. Пан Лин не з тих людей, що стоять осторонь, коли десь може пролитися кров.

Слова Баеліша не розрадили її страхів. Лин Корбрей убив у двобоях майже стільки ж людей, скільки у битвах. Алейні було відомо, що він вислужив собі лицарські остроги у Повстанні Роберта. Спершу Корбрей бився проти князя Джона Арина перед брамою Мартинова, а згодом уже в його війську на Тризубі, де убив князя Левина Дорнійського, білого лицаря Королегвардії. Петир розповів, що князь Левин був уже вкритий тяжкими ранами, коли хвиля битви винесла його до останнього танку проти Пані Безнадії, але додав: «Я б не радив допитуватися в Корбрея, чи так воно було насправді; хто надто допитувався, тим випала нагода спитати самого Мартела у глибоких палатах пекла». Якщо навіть половина почутого нею від стражників князя Роберта була правдою, Лин Корбрей був небезпечніший за усіх шістьох панів-рокошан, разом узятих.

— Навіщо він сюди їде? — запитала Алейна. — Я гадала, Корбреї стоять за вас.