Розділ «Брієнна»

Жінка знизала плечима без відповіді.

— Якщо кивнете мені головою, коли він прийде, матимете мою дяку.

— А чи велику?

Брієнна поклала мідну зірку на дошку-шинквас і знайшла собі місце у тіні, з якого добре було видно сходи. Потім спробувала вино. На язику воно здавалося масляним, у кухлі плавала волосина. «Тонка, як моя надія знайти Сансу» — подумала вона, витягаючи волосину з вина. Гонитва за паном Донтосом виявилася марною, а по смерті пані Лізи Долина вже не здавалася вірогідним прихистком для Санси Старк. «Де ж ви, юна панно? Чи втекли додому, до Зимосічі? А чи поїхали з чоловіком, як гадає Подрік?» Брієнні не кортіло ганятися за дівчиною десь за вузьким морем, де навіть мова їй була чужа. «Там я здаватимуся ще потворнішою, коли мукатиму і махатиму руками, щоб мене якось зрозуміли. А всі з мене реготатимуть, як тоді у Вирії.» При згадці про Вирій щоками її поповзла фарба.

Коли Ренлі вдягнув королівську корону, Діва Тарфійська подолала половину королівства, щоб дістатися його двору. Сам король привітав її надзвичайно чемно, ласкаво припросив до служби. Та не так сталося з зацним панством і лицарством. Щоправда, Брієнна і не чекала тепла та усмішок — готова була до холоду, до кпинів, до ворожості, бо вже досить куштувала тих страв за життя. Але збентежила і залишила її беззбройною не зневага більшості, а ласка окремих осіб. Тарфійська Діва була заручена вже тричі, але ніколи ще до Вирію коло неї не упадало стільки чоловіків.

Першим був Великий Бен Кущ — один із небагатьох чоловіків у таборі Ренлі, що височів над нею зростом. Він надіслав свого зброєносця чистити їй кольчугу та подарував срібний ріг для пиття. Пан Едмунд Амброз пішов далі, даруючи квіти та запрошуючи разом кататися верхи. Проте пан Гайл Добич перевершив обох. Він подарував їй книжку, прикрашену чудовими малюнками, з сотнею казок про лицарські звитяги. Він приносив її коням яблука та морквини, а їй на шолом подарував блакитний шовковий хвіст. Він переповідав їй табірні плітки, сипав дотепними та гострими жартами, від яких вона посміхалася. Одного дня він навіть вправлявся з мечем у парі з нею, що важило для неї більше за решту.

Вона тоді гадала, що це саме з-за нього інші почали ставитися до неї шляхетніше. «Більше, ніж шляхетно.» Вояки змагалися за місце за столом коло неї, один поперед одного наливали їй вино та підносили страви. Пан Річард Пацюр грав любовні пісні на лютні ззовні її шатра. Пан Гуго Чмелик подарував їй дзбан меду «солодкого, як діви Тарфу». Пан Марк Мулендор смішив її вихватками своєї мавпи — кумедного маленького чорно-білого створіння з Літніх островів. Заплотний лицар Віл Гайстер набивався розтерти стомлені плечі.

Останньому Брієнна відмовила. Як і усім попереднім. Коли пан Овейн Верхопіль схопив її одного вечора в обійми та притиснувся вустами у поцілунку, вона приземлила його дупою в табірне вогнище. А тоді пішла про всяк випадок роздивитися себе у люстрі. Обличчя її лишилося таким самим широким та веснянкуватим, як завжди. Кінські зуби, грубі вуста, дебела щелепа… усе таке потворне і недоладне. Вона ж хотіла лише стати лицарем у службі короля Ренлі. А тут раптом…

Вона б розуміла їх краще, якби була в таборі єдиною жінкою. Але навіть остання табірна дівка хвалилася краснішою вродою. Коли ж у замку князя Тирела щовечора відбувався бенкет на честь короля Ренлі, там під музику скрипок, ріжків та цимбал танцювало вдосталь чарівних панянок та прегарних лицарських дружин. «Чому ви до мене такі ласкаві?! — кортіло їй заволати на весь голос щоразу, як новий незнайомий лицар мурмотів їй милощі або щось дарував. — Чого вам треба?!»

Розгадав цю загадку Рандил Тарлі. Того ж дня він надіслав по неї до шатра двох своїх вояків. Його юний син Дікон підслухав, як четверо лицарів пересміювалися, сідлаючи коней, і розповів батькові про те, що почув.

Лицарі ухвалили між собою заклад. Почалося все з трьох веселих молодиків надвірної дружини Тарлі: Амброза, Куща та Гайла Добича. Але потім табором поповзли чутки, і до гри почали приставати нові люди. Кожен новий змагальник робив внесок у один золотий дракон; зібрані кошти мали надійти тому, хто забере її дівочу цноту.

— Я поклав край їхній забаві, — розповів їй Тарлі. — Деякі з цих… пошукачів… менш шляхетні від інших, а заклади день у день зростали. Будь-якої миті хтось із них вирішив би здобути перемогу силоміць.

— Але ж це лицарі, — мовила вона, мов громом ударена. — Помазані лицарі шляхетних родів.

— Так, це шляхетні помазані лицарі. І вони не винні. Вина лежить на вас.

Брієнна аж зіщулилася, почувши його звинувачення.

— Я б ніколи… мосьпане, я ж їх ніяк не заохочувала…

— Їх заохочувала ваша присутність. Якщо жінка живе у вояцькому таборі, то хай не дивується, що вояки ставляться до неї, як до табірної дівки. На війні немає місця для шляхетно уродженої панни. Якщо ви маєте бодай якусь повагу до власної честі або честі свого дому, то зніміть кольчугу, поверніться до рідної домівки і вблагайте батька знайти вам чоловіка.

— Я приїхала битися! — наполягала вона. — Стати лицарем!

— Боги створили чоловіків, щоб битися. А жінок — щоб народжувати дітей, — відповів Рандил Тарлі. — Жіноча війна точиться на породільському ложі.

Хтось спускався сходами до льоху. Брієнна відсунула вино убік. Саме тієї миті до «Гуски» ввійшов кощавий, одягнений у вбоге дрантя гостропикий чоловічок з брудним темним волоссям. Він кинув на тирошійців швидкий погляд, на Брієнні затримав очі трохи довше, а тоді обернувся до шинквасу.