Розділ «Брієнна»

— Одного дня я подякую вам, пане, у добрячому бугурті.

— Як подякували Рудому Ронетові? — зареготав Добич.

Сміх він мав гучний, запальний, навіть милозвучний, хоча не міг похвалитися вродою. Колись Брієнна вважала це обличчя з карими очима, шапкою кошлатого брунатного волосся та невеличким рубцем біля лівого вуха простим і чесним, поки не дізналася правду. Підборіддя лицар мав з серпиком, ніс — кривуватий, але сміявся часто і приємно для вуха.

— Чи не слід вам іти охороняти браму?

У відповідь він невдоволено скривився.

— Мій брат у перших Алин ловить розбійників десь по лісах. Мабуть, скоро повернеться з головою Хорта, вкритий славою та надутий, мов булька. А мене приречено стовбичити на тій брамі — завдяки вам. Сподіваюся, ви задоволені, кралечко. До речі, що ви тут шукаєте?

— Стайню — поставити коня.

— Отам проти східної брами є одна. А цю спалено.

«Без тебе бачу.»

— Ви сказали тим стражникам… так, я була поруч із королем Ренлі в мить його смерті, але його, пане, вбила якась химородь. Присягаюся в тім на своєму мечі.

І поклала руку на руків’я, готова битися, якщо Добич у вічі звинуватить її в брехні.

— Може, й так. А те, що Веселкову Гвардію порізав Лицар Квітів, я знаю краще за вас. Бо з найліпшим вашим щастям ви б перемогли хіба що пана Емона — він був похапливий боєць і швидко стомлювався. Але Ройса? Оце вже ні. Пан Робар був удвічі кращий за вас мечник… та ви ж, до речі, не мечник, хіба не так? Мечниця, мечниха… цікаво, яким словом вас називати? А ще цікавіше: які справи привели Діву до Дівоставу?

«Шукаю свою сестру, дівчину тринадцяти років» — мало не відповіла Брієнна, але ж пан Гайл мав знати, що сестер у неї нема.

— Мушу знайти одного чоловіка в закладі «Смердюча гуска».

— Я гадав, Брієнна-Краля не шукає собі чоловіків. — Посмішка лицаря мала в собі щось зловісно-лукаве. — «Смердюча гуска», кажете? Це місце я знаю… і знаю, чим воно смердить. Це шинок біля гавані. Та спершу ви підете зі мною до його вельможності князя.

Пана Гайла Брієнна не боялася, але ж він належав до старшини при Рандилі Тарлі. Варто було йому свиснути — і на поміч та захист примчала б сотня стражників.

— Мене мають ув’язнити?

— За віщо, за Ренлі? Ой, та кому він треба? Відтоді ми змінили королів, дехто — двічі. Ніхто не згадає, ніхто не заплаче. — Він легенько поклав їй долоню на плече. — Сюди, якщо ваша ласка.

Брієнна рвучко вивільнилася.

— Буду вдячна, якщо ви мене не торкатиметеся!