Розділ «Брієнна»

— Ану не поспішай, — мовила вона до хлопця. — Вони можуть завважити нас за розбійників. Кажи не більше, ніж мусиш, і то чемно.

— Так, пане. Бути чемним. Пані.

Натяк на те, що його можуть завважити за розбійника, здавалося, потішив гонор малого.

Поки вершники наближалися ристю, селяни видивлялися сторожкими очима. Та коли Брієнна переконала сіромах, що не бажає їм зла, вони дозволили їй їхати поруч.

— Ми й вола мали, — розказав їй старий, поки вони гуртом долали порослі бур’янами лани, ставки рідкої грязюки, проминали спалені зчорнілі дерева, — та вовки йому дали ради.

Обличчя його червоніло від напруги — тягти гарбу, мабуть, було важкувато.

— Доньку нашу теж забрали і зробили з нею, що схотіли. Вона приблудилася назад до хати після битви при Сутіндолі. А віл не приблудився. Мабуть, вовки з’їли.

Жінка небагато додала до розповіді. Вона була молодша за чоловіка років на двадцять і не сказала жодного слова, лишень подивилася на Брієнну так, наче побачила двоголове теля. Діва Тарфійська такі погляди вже стрічала. Пані Старк була до неї ласкава, та більшість інших жінок жорстокістю не поступалася чоловікам. Брієнна не могла навіть сказати, хто ранив її сильніше: юні кралечки з язиками гострими, наче осині жала, та сміхом, що розсипався кришталевими друзочками, або ж холодноокі поважні панії, котрі ховали свою зневагу за личиною шляхетської чемності. Але жінки з простолюду вміли бути гіршими і за тих, і за інших.

— Коли я востаннє бачила Дівостав, він лежав у руїнах, — мовила Брієнна. — Браму виламали, півміста спалили.

— Та вже відбудувалися нівроку. Отой Тарлі — суворий пан, і руку має тяжчу за Мутона. Розбійники по лісах іще не перевелися, та все ж поменшало. Найгірших Тарлі уполював і стяв голови отим своїм обіручником. — Селянин відвернувся і плюнув на землю. — А ви, часом, не стрічали якоїсь погані дорогою?

— Не стрічали.

«Принаймні не цього разу.» Що більше вони віддалялися від Сутіндолу, то порожнішим ставав шлях. Подорожні, яких вони помічали, розчинялися у лісі, перш ніж їх устигали про щось запитати — за винятком хіба що дебелого бородатого септона, що рухався на південь з півсотнею перехожих старців. Заїзди та шинки на дорозі були або пограбовані й покинуті, або перетворені на укріплені табори. Напередодні вони зустріли один із роз’їздів князя Рандила, наїжачений стрілами та списами. Вершники оточили їх, очільник загону допитав Брієнну, та зрештою дозволив їхати далі.

— Ви бережіться, жіночко. Наступні чоловіки, яких ви стрінете, будуть не такі чесні, як мої хлоп’ята. Днями Хорт перейшов Тризуб із сотнею горлорізів. Кажуть, ґвалтує кожну зустрічну жінку, а цицьки відрізає та забирає собі на згадку.

Брієнна завважила за потрібне переказати попередження селянинові та його дружині. Чоловік, слухаючи розповідь, лише хитав головою, а потім сплюнув і додав:

— Собаки, вовки, леви… хай їх усіх Інші вхоплять. Ті горлорізи не зважаться наблизитися до Дівоставу. Авжеж не туди, де править воля князя Тарлі.

Брієнна знала князя Рандила Тарлі від свого перебування у війську короля Ренлі. Великої любові вона до нього не плекала, хоча пам’ятала, що йому завдячує. «З ласки божої спробую проминути Дівостав, поки він не дізнався.»

— Місто віддадуть законному господареві, князеві Мутону, щойно скінчиться війна, — мовила вона до селянина. — Його вельможність отримав королівське пробачення.

— Пробачення? — зареготав старий. — За віщо? За те, що сидів на дупі у своєму семиклятому замку? Він надіслав вояків битися за Водоплин, а сам нікуди не ходив. Місто йому погромили спершу леви, потім вовки, потім сердюки, а його вельможність сидів собі за безпечними мурами. Брат його ніколи б так не вчинив. Пан Милош був зухвалий, як той півень, поки не загинув од руки Роберта.

«Знову привиди» — подумала Брієнна.

— Я шукаю свою сестру — вродливу дівчину тринадцяти років. Чи не бачили ви її дорогою?