Розділ «Санса»

Висока палата стояла зачинена, відколи впала пані Ліза, і Санса почувалася моторошно, коли входила до неї знову. Палата була довга, урочиста, пишно оздоблена, і напевне комусь здавалася гарною, але Сансу в ній у кращому разі охоплювала холодна похмура тривога. Тонкі стовпи скидалися на рибячі кістки, сині прожилки у білому мармурі нагадували жили на ногах якоїсь древньої старої. Хоча в стіни було вмуровано півсотні срібних держаків, смолоскипів у них горіло хіба що тузінь, тому численні тіні танцювали на підлозі та збиралися калюжами у кожному кутку. Кроки відлунювали на мармурі; Санса чула, як вітер трусить Місячні Двері. «Не треба на них дивитися, — наказала вона собі, — бо ще трясця нападе, як на Роберта.»

З поміччю Мадді вона посадила Роберта на престол з оберіг-дерева, підклавши йому купу подушок. По тому надіслали звістку, що його вельможність князь готовий приймати гостей. Двоє стражників у лазурових кобеняках відчинили двері на нижньому кінці палати, і Петир повів прибулих довгим блакитним килимом, що біг між рядами білих, наче кістка, стовпів.

Малий привітав князя Нестора з писклявою чемністю, жодного разу не згадавши про бородавку. Коли великий підстолій запитав про вельможну матінку пана князя, Робертові руки почали злегка труситися.

— Марільйон скривдив мою матусю! Викинув їх крізь Місячні Двері!

— Чи бачили ваша княжа вельможність, як це сталося? — запитав пан Марвин Видзвін, стрункий рудоволосий лицар, що служив при пані Лізі сотником сторожі, доки Петир не замінив його на Лотора Брюна.

— Алейна бачила! — відповів хлопчик. — І пан вітчим теж.

Князь Нестор поглянув на неї. За ним очі на неї перевели усі: пан Альбар, пан Марвин, маестер Колемон та інші. «Вона була моя тітка, але хотіла мене вбити, — подумала Санса. — Потягла до Місячних Дверей і намагалася виштовхати. Я не хотіла ніякого цілунку, я лише будувала замок у снігу.» Вона обійняла себе, пробуючи не труситися.

— Даруйте їй, вельможне панство, — тихо та лагідно промовив Петир Баеліш. — Вона досі бачить уві сні жахіття про той день. Не диво, що нездатна вимовити про нього ані слова.

Він зайшов їй за спину і ніжно поклав руки на плечі.

— Я знаю, Алейно, як тобі важко, але наші друзі мають почути правду.

— Так. — Горло пересохло і стиснулося, говорити було майже боляче. — Я бачила… я була з пані Лізою, коли…

Сльоза покотилася її щокою. «Це добре. Сльоза — це доречно.»

— …коли Марільйон… виштовхнув їх геть.

І вона переповіла про все знову, ледве чуючи слова, що вилітали в неї з рота.

Ще не скінчилася і половина оповіді, коли Роберт почав плакати і соватися, аж купа подушок небезпечно захиталася під ним.

— Він убив мою матінку! Я хочу, щоб він летів!

Долоні малого здригалися дедалі небезпечніше, а тоді почали сіпатися і плечі. Голова його смикнулася, зацокотіли зуби.

— Летів! — заверещав Роберт. — Летів, летів!

Руки й ноги юного князя навіжено зателіпалися. Лотор Брюн прожогом кинувся до помосту і встиг саме вчасно, щоб підхопити малого, який вже падав з престолу. Маестер Колемон відставав хіба на крок, хоча вдіяти майже нічого не міг.

Безпорадна разом із рештою присутніх, Санса могла лише стояти і дивитися, як перебігає напад. Одна з Робертових ніг влучила панові Лотору просто у обличчя. Брюн вилаявся, але тримав хлопця міцно, поки той судомився, вимахував кінцівками і мочив собі штани. Гості не сказали ані слова; князь Нестор вже бачив такі напади раніше. Минуло чимало часу, поки судоми почали слабшати; спостерігачам він видався мало не вічністю. Наприкінці юний князь був такий слабкий, що не міг стояти.