Розділ «Санса»

— Коли ми брехали князеві Роберту, ми його просто жаліли, хотіли врятувати, — мовила вона.

— А ця брехня врятує нас. Бо інакше нам з тобою доведеться залишити Соколине Гніздо крізь ті самі двері, що й Ліза. — Петир знову підняв перо. — Ми подамо йому до столу брехню з вертоградським золотим вином, а він вип’є і попросить ще, обіцяю тобі.

«Мені він теж подає до столу брехню» — усвідомила Санса. Доволі втішну брехню, годі казати — вона навіть думала, що з добрих намірів. «Адже і брехня — це не завжди погано, якщо наміри добрі.» Якби ж тільки вірити у неї…

Сансу досі тривожило те, що сказала її тітка, перш ніж упасти. «Маячня, — відмахнувся тоді Петир. — Моя дружина була несповна розуму, ти ж сама бачила.» А й справді, бачила. «Я ж не зробила нічого, лише побудувала замок зі снігу, а вона хотіла випхати мене крізь Місячні Двері. Петир мене врятував. Він плекав таку любов до моєї матері, та й до мене…»

А що «до мене»? Ні, хіба можна сумніватися? Адже він її врятував.

«Він урятував Алейну, свою дочку» — прошепотів голос усередині. Але ж Санса — це та сама дівчина… іноді їй здавалося, що і пан господар теж складається з двох людей. Один — Петир, її захисник, добросердий, дотепний та лагідний… а інший — Мізинець, вельможа з Король-Берега, що весь час лукаво всміхається і пестить борідку, нашіптуючи у вухо королеві Серсеї. Мізинець — їй не друг. Коли Джоф наказував її бити, захистив її Біс, а не Мізинець. Коли юрба намагалася її зґвалтувати, до безпечного місця її вивіз Хорт, не Мізинець. Коли Ланістери одружили її з Тиріоном проти волі та згоди, розраду ласкавим словом подарував їй пан Гарлан Гартований, не Мізинець. А Мізинець заради неї навіть мізинцем не ворухнув.

«Ну хіба що вивіз мене звідти. Все-таки це він зробив. Я гадала, то пан Донтос, мій старий п’яний Флоріан — але ж насправді мене урятував Петир. Мізинець — то лише личина, яку він мусив одягнути.» Але інколи Сансі було вже важко розрізнити, де кінчається людина і починається личина. Адже Мізинець і князь Петир були такі схожі. Вона б, напевне, радо утекла від них обох, якби їй було куди тікати. Але Зимосіч стояла спалена і покинута, тіла Брана та Рікона давно вистигли. Робба зрадницьки вбили у Близнюках разом з паніматкою. Тиріона прирекли на смерть за вбивство Джофрі; якби Санса колись повернулася до Король-Берега, то королева зажадала б її голову теж. Тітка, на захист котрої вона сподівалася, натомість намагалася її вбити. Дядько Едмур сидів у полоні у Фреїв, а двоюрідний дід Чорноструг — у облозі в Водоплині. «Мені нема місця ніде, тільки тут, — похнюплено подумала Санса, — і друзів я не маю жодного, крім Петира.»

Уночі мрець заспівав «Чорний Робін повис у петлі того дня», «Материні сльози» та «Рине дощ у Кастамирі». Потім ненадовго зупинився, але щойно Санса закуняла, як знову завів своєї. Цього разу він заспівав «Шість скорбот», «Впале листя» і «Алісанну». «Такі сумні пісні» — подумала вона і, заплющивши очі, уявила собі співця у його небесній келії: як він купчиться у кутку подалі від холодного синього неба, скручується клубком під спальним хутром, колихаючи цимбали коло грудей. «Не треба його жаліти, — сказала собі Санса. — Він був марнославний і жорстокий, а скоро буде мертвий.» Врятувати його вона не могла, та й навіщо? Марільйон намагався її зґвалтувати, а Петир урятував їй життя не один раз, а двічі. «Є така брехня, яку мусиш казати.» Якби вона не брехала Джофрі, його Королегвардія щоразу лупцювала б її до крові.

Після «Алісанни» співець замовк, і Санса змогла годинку перепочити. Але щойно перший промінь світанку постукав їй у віконниці, вона знову почула, як знизу догори поплив наспів «Туманного ранку», і негайно прокинулася. Насправді то була жіноча пісня — лемент матері на світанку після жахливої битви, на полі якої вона шукає єдиного сина. «Мати виспівує з туги за мертвим сином, — подумала Санса, — а Марільйон тужить за своїми пальцями та очима.» Слова пісні злітали, наче стріли, влучаючи в пітьмі просто в серце.

Чи стрічали мого хлопця, панство добре й знатне?

Мого сина, що волосся, мов каштан, брунатне?

Накажіть йому, хто стріне, щоб ішов до хати,

Де у Вендгороді милім плаче рідна мати.

Санса затулила вуха подушкою з гусячого пуху, щоб не чути решти, але марно. День настав, вона прокинулася, і князь Нестор розпочав свій шлях горою.

Великий підстолій та його супровід досягли Соколиного Гнізда добряче по обіді. Долина під ними сяяла золотом та черленню; здіймався вітер. Князь привів з собою спадкоємця, пана Альбара, також тузінь лицарів і два десятки стражників. «Стільки незнайомців.» Санса роздивлялася їхні обличчя з острахом і неспокоєм, питаючи себе, кого бачить: ворогів чи друзів.

Петир привітав гостей у чорному оксамитовому жупані з сірими рукавами, що пасував до вовняних штанів і додавав темної барви його сіро-зеленим очам. Поруч стояв маестер Колемон; ланцюг багатьох металів вільно теліпався на його довгій кощавій шиї. Хоча з двох чоловіків вищим був саме маестер, головну увагу привертав до себе пан наказний господар Долини. Скидалося на те, що всі свої звичні посмішки він відклав на інший день. Мовчки і поважно вислухавши, як Ройс представляє йому лицарів свого почту, Петир відповів:

— Вітаю шановне панство в сьому домі. Ви, певно, знаєте нашого маестра Колемона. А чи пригадуєте ви, князю Несторе, мою тілесну доньку Алейну?

— Авжеж.

Князь Нестор Ройс мав дебелу бичачу шию, груди як барило, чималу лисину, побиту сивиною бороду і суворий погляд незворушних очей. На знак вітання він схилив голову аж на піввершка.

Санса чемно присіла, надто злякана, щоб вимовити хоч слово — аби не ляпнути зайвого. Петир підняв її на ноги.