Розділ «Хайме»

Хайме відчув її переляк навіть крізь гидкий сморід трупа. Він хотів ухопити її в обійми, поцілувати, сховати обличчя у золотих кучерях і пообіцяти захистити від усякого лиха… але не тут, «не перед ликами богів і батька».

— Ні, — відповів він. — Я не можу. І не буду.

— Ти мені потрібен. Мені потрібна моя друга половинка. — Він чув, як по вікнах високо угорі стукотить дощ. — Ти — це я, а я — це ти. Я хочу тебе поруч. Хочу тебе у собі. Прошу тебе, Хайме. Благаю!

Хайме зиркнув на князя Тайвина: чи не підводиться він у гніві зі свого смертного ложа. Та батько лежав холодний і застиглий, потроху зогниваючи на порох.

— Я народився для поля битви, не для палати ради. Та хтозна — може, вже й туди не годжуся.

Серсея витерла сльози грубим брунатним рукавом.

— Гаразд. Хочеш битви — буде тобі битва. — Вона сердито накинула каптура. — Яка ж я дурепа, що прийшла. Дурепа, що колись тебе кохала.

Її кроки гучно залунали в тиші, лишили мокрі плями на мармуровій підлозі.

Ранок застукав Хайме майже зненацька. Скло на бані почало світлішати, і раптом зі стін, підлоги та стовпів засяяли веселки, забарвлюючи труп князя Тайвина у безліч кольорів. Правиця Короля гнив у всіх на очах. Обличчя його стало зеленкувате, очі глибоко запали у дві чорні ями. У щоках відкрилися провалля, крізь зчленування пишного кармазиново-золотого обладунку витікала бридка біла рідина, що збиралася калюжею під тілом.

Септони побачили це першими, коли повернулися з вранішньої відправи. Вони співали псалми і читали молитви, одночасно кривлячи мармизи, а одному з Превелебних так погіршало, що його довелося вивести з септу. Скоро по тому з’явилася зграйка послушників з кадилами і наповнила повітря густим димом, трохи не сховавши за ним поховальний поміст. Запашна хмара поглинула веселки, але не змогла сховати сморід — солодкий сморід гниття і розкладу, що перехоплював Хайме подих, наче цурка в роті.

Коли відчинили двері, серед перших увійшли, як личило їхньому станові, Тирели. Маргерія принесла великий оберемок золотих троянд і ретельно розклала їх коло ніг князя Тайвина… але одну лишила собі й тримала біля носа, коли сідала на лаву. «Дівчина не тільки гарненька, а ще й розумненька. Не найгірша королева для Томена. Інші королі мали гірших.» Панни з почту Маргерії наслідували її приклад.

Серсея почекала, поки решта всядеться, і вже тоді ввійшла біч-обіч з Томеном. Поруч крокував пан Озмунд Кіптюг у білому полив’яному панцирі та білому вовняному корзні.

«Вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж…»

Хайме бачив Кіптюга голим у лазні. Бачив чорне волосся на грудях, цупку порость між ніг. Уявляв собі, як його груди притискаються до сестриних, як цупка вовна дряпає ніжну шкіру персів. «Ні, вона б на таке не зважилася. Біс брехав.» Золоте плетиво і чорний дріт переплелися, спітнілі та безладні. Вузькі сідниці Кіптюга стискалися щоразу, як він устромлявся вперед. Хайме чув, як стогне його сестра. «Ні. Брехня.»

Червоноока і бліда, Серсея видерлася сходами, тягнучи за собою Томена, щоб стати на коліна коло батька. Малий сахнувся від трупа, та мати стиснула йому руку, щоб не втік.

— Молися, — засичала вона, і Томен спробував. Але йому було вісім років, а мертвий князь Тайвин міг налякати і кого старшого. Відчайдушно вдихнувши повітря, король почав схлипувати.

— Припини! — наказала Серсея.

Томен повернув голову, зігнувся навпіл і виблював. Корона впала з голови і покотилася мармуровою підлогою. Мати сахнулася від нього з відразою, а король кинувся бігти до дверей — так хутко, як його несли восьмирічні ніжки.

— Пане Озмунде, змініть мене на варті! — різко наказав Хайме, коли Кіптюг обернувся наздоганяти корону.

Регіментар передав лицареві визолоченого меча і закрокував за своїм королем. Упіймав він його лише у Світличній Палаті, перед очима двох десятків наляканих септ.