Розділ «21»

— Дорогий ви мій, звичайно, ні. Ви стверджуєте, що ми підозріливі, але ж і ви недовірливі. Повірте, якщо б було можна, то я не заперечував би. Хіба не у ваших інтересах залишитися тут у нас в безпеці? Українські націоналісти активізувались як ніколи...

«То який же сенс було вбивати Зарембу? — подумав Леонід. — Думали завдати смертельного удару їхній організації? Телепні, це ж можна було передбачити».

— Нам не відомо, наскільки просунулося їхнє розслідування, проте ризикувати ми не маємо права.

— Я б цілком погодився з вами, коли б ішлося про чергове завдання на Заході, але ж йдеться про якусь там короткотривалу поїздку до родини в Берліні. Самі знаєте, як легко загубитися в багатомільйонному місті.

— При ваших, Леоніде, обставинах вам легше уціліти на мінному полі, аніж податися до Берліна. Ви просто не маєте жодної уяви про те, що там зараз діється. Ситуація змінилася радикально і стала критичною. Ви просто не маєте права наражатися на небезпеку! Місто аж кишить агентами та провокаторами!

— Особисто мені цілком байдуже, але ж ідеться про мою дружину. Їй обіцяли цю поїздку, і вона на неї розраховує. Вона так про неї мріє, бо прив'язана до родини. В Москві вона вже адаптувалась, але мушу сказати, що це було не так легко. До того ж вона вагітна...

— Розумію, яке це буде для неї розчарування, але я не можу вас пустити.

— А можливо, нехай вона поїде сама, — втрутився Юрій, який сидів збоку і до сих пір мовчав.

Леонід не знав, чи така пропозиція була заздалегідь погоджена з Алексєєм Ніколаєвічем, чи ініціатива виходила від Юрія. Відпустити Гедвіг одну до Берліна... І це все, чого добився...

— Відпустити її в такому стані одну? Вона недосвідчена, до того ж має проблеми з мовою. А коли щось трапиться?

— Ми ж не наполягаємо на тому, щоб вона їхала, — холодно буркнув Алексєй Ніколаєвіч. — Ми лише констатуємо, що ви до Берліна не поїдете.

І щоб хоч не позбавитися можливості поїздки для Гедвіг, Леонід вирішив повернути розмову в інше русло.

— А чим зайнятися тоді мені, коли дружина поїде? В інституті мене не поновили, заняття з мови припинилися, а доручення, які мені дають, — беззмістовні. І тепер ще ця невиправдана недовіра. Все говорить за те, що ви в мені більше не зацікавлені. Ви думаєте, що я так далі витримаю? Гадаєте, що погоджуся отримувати платню задурно? Якщо більше не надаюся для служби, то дайте мені можливість заробити на життя іншим шляхом.

— Але ж мені про це нічого не відомо, — безсовісно збрехав Алексєй Ніколаєвіч. — Чому його в цьому семестрі не поновили? — звернувся він до Юрія.

— Не було місць, — звівши плечима, байдуже відказав Юрій.

— То треба було зробити місце. Ви ж знаєте, що є наказ голови комітету про подальшу підготовку Леоніда Володимировича. Зробіть усе, щоб його поновили на наступний семестр.

При цих словах він глянув на Леоніда, ніби хотів з'ясувати, яке справив враження, і похитав головою:

— Дорогий мій Леоніде, як ви могли хоч на мить засумніватися, що ви нам потрібні?

— Я сама не поїду, — сказала Гедвіг. — Я тебе не покину!

— Ти мусиш поїхати! Алексєй Ніколаєвіч чітко дав зрозуміти, що наступні п'ять-сім років я невиїзний. Будеш так довго чекати? І хто дасть гарантію, що тоді нам дозволять виїхати разом? У кращому випадку тебе залишать з дитиною тут. Зрозумій же ж: якщо вони нас зараз бояться випустити разом, зараз, то тим більше потім. А скоріше всього, що до цього навіть і не дійде...