Розділ «11»

— Йдеться про Зарембу, — сказав Борис. — За нашими даними, він у Мюнхені і проживає під прізвищем Штефан Галант на Ізартальсштрасе, 29...

— Галант... — подумав Леонід, — та це ж той письменник, про якого мені доводилося наводити довідки! Отож це не було таким собі звичайним дорученням.

— Ти його знаєш і тому поїдеш туди, щоб з'ясувати, чи він справді там мешкає і чи це дійсно Заремба. Підготуєш повний звіт про розташування та умеблювання помешкання, про його звички та його домашніх, про охорону тощо. Немає потреби нагадувати, наскільки це важливо і наскільки обережно слід узятися за це завдання.

Заремба...на якусь мить Леонід призадумався і пригадав собі того невисокого, кремезного лисавого чоловіка і той твердий, владний голос. Те, що планується щось важливе, він зрозумів одразу, щойно отримав новий паспорт на прізвище Густава Бруна з Дортмунда і його туди послали, щоб вжитися з оточенням і зі всім тим, що торкалося особисто Густава Бруна. Таке не робиться заради якогось другорядного завдання, для цього досить і фальшивого паспорта, а тут ідеться про цілу легенду.

Густав Брун існував насправді, і одного разу, коли він під'їхав на авто до КП Східної зони, прикордонник узяв його паспорт для «детальнішої перевірки». Таке траплялося часто, і люди раділи, коли через якийсь час їм вертали документи і вони без подальших перешкод могли рушати далі. Чого вони не знали, так це те, що паспорти їхні фотографували. Та якби навіть і здогадалися, то вдіяти і так нічого не змогли б.

Фальшивка була першокласною, хоч сам Леонід і не дуже вірив у користь тих легенд, які мусив заучувати. Якщо трапиться насправді якась біда, то вони тебе не врятують. Проте в комітеті клялися, що проколи виключені і для кожного важливого завдання йому готували іншу ідентичність.

Його дещо заспокоїло те, що Борис не виявив до нього жодної недовіри. Значить, про його відносини з Гедвіґ вони ще нічого не знали. Отримане доручення переконало його в цьому, про що свідчив вже сам об'єкт завдання, до виконання якого залучали лише найздібніших і найдовіреніших. Заремба був державним ворогом №1. Він був лідером українських націоналістів, тих, що у вигнанні, і тих, що в самій Україні, і тих, що сиділи по тюрмах і таборах усього Радянського Союзу. Ба, навіть скоріше говорили про зарембівців, аніж про націоналістів, що їх ототожнювали з бандитами, грабіжниками і вбивцями. Ім'я його набуло серед своїх і серед ворогів більшого звучання і значення, ніж будь-якого полководця. Вже одна підозра в тому, що хтось належить до зарембівців, виявлялася достатньою, щоб перекреслити його долю. У фельетонах, кінофільмах та радіоп'єсах їх зображували останніми песиголовцями. І кожний схоплений бойовик, який давав зізнання перед судом або виступав по радіо, розповідав про злочинну діяльність Мирослава Заремби. Його рідний батько та сестри вірили Зарембі як нікому іншому, і продовжували, напевне, вірити і зараз. Скільки ж його послідовників уже було спіймано, вислано і розстріляно, та всіх не виловиш, а ті, що залишалися, продовжували його справу. І в тюрмах і таборах продовжували вони свій опір, брали на себе керівництво тими, кого їм вдавалося закликати до боротьби. Леонід з жахом читав в емігрантських газетах повідомлення про великі повстання, які з року в рік мали місце в концентраційних таборах і які всі без винятку закінчувалися кривавою розправою, як це мало місце 26 червня 1954 року у таборі Кінгірі, коли сотні українських жінок були розчавлені танками. Все це видалося Леонідові символічним для всього опору. Він виявився настільки запеклим, що для придушення неозброєних в'язнів треба було кликати на допомогу військо з танками та мінометами. Божевільність такого вчинку: відчайдушні чоловіки з камінням та палицями проти танків та автоматів і потім жінки, які, взявшись за руки, довгими ланцюгами виступили живоплотом назустріч танкам, щоб захистити чоловіків, яких врятувати і так було годі. Зрозуміла річ, що танки не зупинилися, вони вирушили просто на людську гущу і почали серед неї крутитися своїми широкими стальними гусеницями. Це було жахливо, важко таке собі уявити, проте він знав, що це правда, і не стільки тому, що мав підтвердження і з інших джерел, а передусім тому, що ідентифікував цих жінок із рідною матір'ю, Катериною та Мар'яною. Все було настільки безглуздим, що чоловіка мав би охопити відчай. А вони продовжували свою справу, і жодні жертви не могли їх стримати, вони об'єднувалися з націоналістами серед прибалтів і білорусів, з-поміж казахів, вірменів, грузинів, татар і туркменів, узбеків і калмиків, азербайджанців і сибіряків, і вони повсюдно розхитували підвалини Радянського Союзу, який вважали своєю в'язницею. По всіх усюдах підтримували вони свій рух: у колгоспах і на фабриках, на шахтах і в армії, використовуючи будь-який шанс. Було відомо, що зарембівці були серед угорських повстанців, щоб боротися проти спільного ворога. І жодна поразка не змогла придушити цей опір остаточно.

Леонід ні на мить не вірив у те, що вони матимуть якісь шанси перемогти державну владу, військо чи міліцію. Шанси їхні такі ж, як у лісових бандитів: або загинути одразу в бою, або сконати десь згодом. Їх і знищували, хоч де б і як вони появлялися. Тоді він ще вірив, що невдовзі настане мир, настане кінець безглуздим стражданням, що люди зможуть спати спокійно, не переживаючи, що їх витягнуть з ліжка, що вони зможуть жити без заздалегідь наготовлених сухарів на той випадок, що за ними прийдуть. Тепер він більше ілюзій не плекав: на місце загиблих приходили інші. Якщо навіть і вдасться спіймати Зарембу, то завжди знайдеться хтось, хто займе його місце і продовжить боротьбу. Він їх ненавидів, бо був на їх думку зрадником та боягузом, позаяк не хотів безглуздо страждати і вмирати, як вони. Це їхня боротьба зробила його життя таким, а їхня затятість не дає йому можливості змінити його. Навіть якщо Заремба загине, вони не капітулюють. Зарембу вже давно намагалися викрасти чи вбити, планувалося навіть викрасти когось з його дітей. Та більшість з тих, хто це пробував, швидко змушений був ретируватись, а ті, кому вдалося пробратися до найближчого оточення провідника, зникали безслідно.

Отож, його конкретне завдання: Штефан Галант, Ізартальсштрасе, 29. Наразі це лише розвідка, але так було й у випадку з професором. Хоч якщо взяти до уваги активність і професійність зарембівської служби безпеки, то розвідку і виконання операції не доцільно доручати одному і тому ж агентові. Принаймні він так вважав. А поки що це наказ, який оскарженню не підлягає.

Адреса на Ізартальсштрасе виявилася неправильною. Під указаним номером ніякий Штефан Галант не проживав. В наступні дні йому так і не вдалося натрапити на слід Мирослава Заремби. В цій околиці українцями навіть і не пахло. Його знову пустили по неправильному сліду, так як тоді у випадку з професором, який теж не проживав за вказаною Борисом адресою. Будинок професора він тоді знайшов, бо підсліджував за ним від самої редакції. Де знаходиться редакція зарембівської газети, він знав, проте не наважувався навіть й близько підійти до неї. Він не знав, чи появляється там Заремба, а коли й так, то, очевидно, на авто. Отож переслідувати його довелось би на машині. А якраз біля редакції зарембівська служба безпеки була надто пильною, тим більше після останнього бомбового замаху. Чекати там у машині і спробувати сісти йому на хвіст означало би просто проколотись.

Коли третього вечора надаремних вивідок поблизу вказаної адреси він зайшов до телефонної будки, йому зненацька спало на думку перегорнути телефонний довідник, хоч він і не сподівався натрапити в ньому на прізвище Заремби чи Галанта. Ще Борис говорив, що це марна справа. Робив він це скоріше інтуїтивно, ніж цілеспрямовано, бо міг у будці якийсь час не привертати до себе увагу. На свій великий подив, він раптом таки побачив прізвище Галант Ш. Він просто не міг у це повірити, але в довіднику було вказано: Галант Ш. Лімпрунштрасе 5. Йому не хотілося вірити, що так елементарно натрапив на слід. Тепер залишилося це перевірити.

Трамваєм він доїхав до зупинки Зандштрасе і подався за вказаною адресою. При вході висіла табличка з мешканцями, з якої з'ясував, що Галант мешкає на третьому поверсі. Якщо це не якісь фокуси, якась фальшива адреса, якщо тут дійсно мешкає той Штефан Галант, то про якого Зарембу тут могла бути мова? Принаймні Леонідові важко було собі уявити, що все може виявилося настільки простим.

Наступного дня о пів дев'ятій він знову прийшов на Лімпрунштрасе. Вулиця була досить тихою і милою, з простими будинками, які мали по чотири поверхи над бельетажем. Вхідні двері до сходової клітки, на під'їзд по десять квартир, загальний в'їзд до внутрішнього подвір'я, де були гаражі. За західнонімецькими мірками це були звичайні квартири у багатоповерхових будинках для середнього класу, не погані, але й не надзвичайні. Чи то можливо, щоб тут мешкав лідер могутньої організації, який міг розпоряджатись фондом, поповнюваним емігрантами з усіх частин світу? Леонідові пригадалася карикатура на лідерів націоналістів, які, розсівшись на роздертому, підлатаному українському прапорі, пригоршнями жадібно гребли долари з корита. Під карикатурою був підпис «Корито для власної кишені». А де ті вілли з високими мурами і охоронцями чи хоч би розкішні апартаменти? Щось тут не так, напевне, це якась квартира для конспіративних цілей. Проходячи протилежною стороною вулиці, Леонід раптом побачив, як з вхідних дверей п'ятого номера будинку виходив Мирослав Заремба. Було за декілька хвилин перед дев'ятою. Помилка виключена: це був той самий невисокий, широкоплечий чоловік з залисинами. Коли Леонід побачив, як той увійшов проходом до внутрішнього подвір'я, то наважився зупинитися, припалив сигарету і, впевнившись до яких гаражових дверей Заремба підійшов, попрямував далі по Зандштрасе. На розі перед вітриною крамниці він зупинився знову. За якусь мить з подвір'я будинку номер п'ять у напрямку Штігльмайєрплац виїхав уже знайомий йому темно-синій опель.

Найприголомшуючим було те, що Заремба був сам-один. Яка легковажність! Навіть якщо кошти і можливості організації не були такими необмеженими, як Комітету державної безпеки, навіть якщо в цілях безпеки треба було обмежитися в першу чергу лише охороною штабу і навіть якщо Заремба після стількох років небезпеки став фаталістом, якому набридло робити кожен свій крок під наглядом охорони, — все одно, це просто неймовірно.

Найбільш розшукуваний чоловік Європи мешкав собі десь просто у квартирі багатоповерхового будинку, і єдиним його захистом було чуже прізвище. І той, хто його знав, міг просто за телефонним довідником його віднайти. Цілком можливо, що він обережний, можливо, і озброєний, та все ж таки, все це просто неймовірно. Ще можна було б його якось зрозуміти, коли б він мешкав у оточенні земляків, довірених осіб. Хоч тоді його б знайшли одразу. Ні, так було безпечніше, принаймні поки добудуть його фото і з'ясують його псевдонім. Поїздка до Роттердама, ця поява Заремби на людях, стала для нього фатальною. Так ризикувати не можна було, хоч скільки емігрантів бажали його появи там. Саме там його побачили і сфотографували. Чи ж би не тоді і з'ясували його псевдонім? Безперечно, Леонід там, в Роттердамі, не був єдиним агентом. Але навряд чи прізвище Галант віднайшли в реєстраційній книзі роттердамського готелю чи випадково почули десь в розмовах. А може, він зареєстрував під ним свою машину? Та це вже було б надто!

Проте досить було найменшого натяку: є такий собі Штефан Галант, публіцист. Згодом з'явилася і адреса, яка, правда, виявилася неправильною. Як би там було, система охорони Заремби, яка видавалася настільки бездоганною, що досвідчені, бувалі агенти зазнавали невдачі, — очевидно тому, що бралися не з того кінця, — ця охорона виявилась нікудишньою. Цілком можливо, що вона надавалася для охорони їхнього штабу, конференцій та при переїздах, можливо, але не тільки для охорони житла. Звичайно, непросто виставляти охорону, не привертаючи увагу сусідів. До того ж хто з сусідів користався з послуг охорони? Непримітність — найкраща охорона, зрештою, вона виправдала себе роками. Але... годиться вона хіба у крайньому випадку.

Для Леоніда це послужило і доказом того, що Заремба аж ніяк не міг бути фаворитом західних спецслужб, як це висвітлювала на всі лади радянська пропаганда. Напевне його б тоді стерегли краще. Леонід відмовився щось зрозуміти. Йдеться про людину, яку розшукують роками. І то не маленькі хлопчики, а найкраща секретна служба світу. Полювали за ним з Карлгорста, Праги, Відня, Варшави та з Москви. Агенти втиралися в емігрантські кола, КДБ мав там свої вуха і очі, всякими способами обробляв не одного легкодухого, проникав у саму організацію, її штаб-квартиру, друкарню та редакцію. Та рано чи пізно агентів викривали, і вони спішно втікали або ж зникали назавжди. Просто неймовірно! З одного боку, Леоніда огорнуло почуття професійного задоволення. Це був найбільший успіх всієї його служби. З іншого боку, він знав, що чекає Зарембу, якщо доповість про це своєму керівництву. На мить пригадався професор, і його розібрав смуток. Реальність страшніша за казенну мову інструкцій та наказів. Якщо доповісти керівництву, то на Зарембі можна поставити хрест. Але як бути йому самому? Доповісти, що на Ізартальштрасе Штефан Галант не проживає і наводка виявилася невірною? Промовчати, що таки розшукав його? А це пахне зрадою. Ні, свій обов'язок він виконає. А яке рішення прийме керівництво, його не обходить. Він погодиться з ним. День смерті Заремби — великий день для СРСР, він важитиме більше, ніж не одна виграна битва. І цим, можливо, — тут він великих ілюзій не плекав — удасться навіть урятувати не одне людське життя.

Тільки не хотілось би йому самому докладати до цього рук. Коли ж подасть звіт, то перспектива того, що ліквідатором призначать саме його, збільшиться. Навіть якщо і хтось інший натисне на курок, то наводчиком залишається він... Ще декілька років тому він би пишався таким завданням. Воно стало б вінцем його кар'єри. Але тепер його вже ніщо не тішило, його охопила жахлива втома. У нього не залишається іншого вибору...