Розділ «8»

Йому снилося, що вони йдуть із Дмитром по лісу. Сонце сяяло, день видався чудовий.

— Прислухайся, — зупинив його Дмитро і повернувся до Леоніда.

— Соловейко! Вчора його ще не було, щойно повернувся.

Такий уже був Дмитро, цей неотесаний рудоволосий здоровань, завжди чуйний до рослин і тварин. Тепер, коли проказав це, то і Леонід почув соловейка, і з кожним кроком усе чіткіше. Коли б Дмитро цього не сказав, то напевне не звернув би уваги на те, що вчора його ще не було і що прилетів він захмареним від учорашнього дня небом.

— Зауважено, що найчастіше вони мігрують саме в такі дні.

Якщо для Леоніда весна була просто фактором — знову сяяло сонце і земля духмяніла, а гілля, яке здавалося мертвим, почало розпускатися, — то Дмитра вона зачаровувала. Навіть про найнепоказнішу рослинку він знав геть усе, і часом здавалося, що вона цікавила його більше, ніж те, що відбувалося в житті людей. Так, як інші уважно стежили за дорогою, по якій могла проїхати міліція, так Дмитро міг уважно і терпеливо чекати, щоб побачити звіра чи птаха. Він зупинився біля чагарника, назву якого Леонід не знав, проте і так би одразу забув:

— Глянь, таке з ним ще не траплялося. Одразу цвіт і листя. Мабуть, це через пізню весну.

Вони рушили далі, і Дмитро з неприхованим задоволенням слухав соловейка, чиє щебетання лунало все ближче. Коли йдеш з Дмитром по лісі, то чуєш більше, чуєш дикий смуток співучого дрозда, галасливе блазенство пересмішника і покірливу скаргу, якою співучий птах закінчував свою коротеньку мелодійну пісню. Але ось, у мить тиші, соловейко зайшовся дзвінким співом, і все те, що було перед тим, виявилося лише прелюдією, тепер він виспівував на повну силу і так по-райському, що Дмитро аж зупинився, ледь схиливши голову і з усмішкою на губах. І коли Леонід побачив Дмитра таким, його раптом пройняли до нього братські почуття, не лише тому, що той був заручений з Мар'яною, а й тому, що Дмитро випромінював щось чисте, щось недосяжне. Іншим стан вічно переслідуваного міг подіяти на нерви, але Дмитро, на якому була відповідальність ватажка, який мав дівчину, з якою, либонь, так ніколи і не зможе одружитися, який мав причини почувати себе приреченим, не втратив нічогісінько від своєї внутрішньої впевненості, своєї життєрадісності. Відчувалося, що Дмитро надзвичайно сильний, не лише фізично, але й духовно, сильний вірою. Уві сні Леонід відчув, як щиро турбується і дбає про нього Дмитро, як відчував це у лісі, і тепер усвідомив, гостріше, ніж тоді, коли був охоплений змішаним почуттям злості і страху, вини і комплексу неповноцінності, що і він зі свого боку любить Дмитра.

Вони спустилися в густозарослу долину річки і стали біля завороту, де річка робила петлясте коліно, утворивши майже півострівець. Ще недовго, і бистрий потік, який дедалі розмивав зовнішні завороти, прорве косу і утворить острівець. У міру того як цей прорив стане ширшим і глибшим, старе русло замулиться. Течія постійно змінювалася, хоч жодних перемін і не було. І Леонід подумав про вічність, про те, що життя наше — це суєта суєт. На краю коси вони примостилися і принишкли, намагаючись не порушувати тиші. Леонід знав ці звички Дмитра і знав, чого від нього чекають. Він не ворушився і дивився на прозору стрімку воду, коли почув і уздрів на протилежному боці крикливе волове очко, і тоді пролунало те, заради чого Дмитро і це затіяв — голосистий, пронизливий свист зимолюбки, яка стрілою пронеслася заворотами річки, на мить зупинилася і тоді різко пірнула, щоб підхопити своїм великим кинджалоподібним дзьобом рибинку. Не промовивши ні слова, Дмитро глянув на Леоніда і підморгнув йому. Те сидіння на місці почало Леонідові набридати, що траплялося не раз, коли бував з Дмитром. Леонідові захотілося їсти і курити, і від зеленої нудьги він сягнув по пістолет і взявся його чистити. Якщо Дмитро насолоджується... І тут він зауважив, що Дмитро вже не дивиться на річку, а не відриває від нього свого здивованого і водночас суворого погляду. Що трапилося?

— Звідки в тебе цей наган?

Щойно тепер Леонід зауважив, що чистить не «вальтер», який дав йому Дмитро, а свою службову зброю, яке видало МГБ. І як він міг бути таким необачним? Адже він ужив усіх застережних заходів, усе продумав, бо знав, що найменша дрібниця може викликати підозру, стати фатальною і коштуватиме йому життя. А тут так безголово провалитися. Дмитро аж спопеляв його своїми очима.

— Ти що, — прошепотів він, сповнений гидливості, невіри і відрази водночас, — зрадник?

— Ні, — відчайдушно, благально відповів Леонід, — я твій друг, Дмитре, я люблю тебе, Дмитре, повір мені, Дмитре!

Він побачив, як права рука Дмитра опускається до рамена по зброю, і вибору вже не було, тепер він примушений. Наган сіпнув у його руці, всю обойму він випустив у рудоволосого велетня, який дивився на нього страшними очима, сповненими докором, рот його розтулився, щоб звинуватити його, проте з нього вирвався лише зойк. Тіло його захиталося і звалилося на берег. Леонід відчайдушно почав кричати: «Дмитре! Дмитре!» Він схопив його за плече, свого єдиного друга, останнього друга, якого мав, але тіло сповзло у річку, яка своєю марною нестримністю і закрутами стала символом буття, символом беззмістовності. А він оплакував товариша, якого втратив. Сльози стікали на подушку, сльози, якими оплакував Дмитра, з яким навіть у лісі був рай...Тепер рай цей утрачено. Не зарадиш ні криками, ні галасуванням, треба доповісти про те, що сталося, Кірповському чи, можливо, Борису.

Коли підвівся, то побачив на косі, через яку йому треба було перейти, капітана Юліана, чоловіка, що поклявся покарати смертю всіх зрадників. Леонід вистрілив у нього, але сухе клацання нагадало йому, що у безтямному страху випустив усю обойму у свого друга, єдиного, справжнього. Він обернувся і хотів перестрибнути через річку, проте на горбах навкруги, серед вільх і кущів ліщини стояли вояки, які націлили на нього свої автомати...

Коли він прокинувся, серце його калатало, обличчя було мокре від сліз. Навіщо я вбив Дмитра? Чи було в мене таке завдання? Він був мій єдиний справжній друг. І що я виграв від цього? Нічого. Я все програв, усе! Минув якийсь час, перш ніж він оговтався, поки до нього дійшло, що це був сон, якийсь дурнуватий сон. У нього ніколи не було нагана, коли він ховався у лісах. А якби і навіть був? У багатьох з них вони були, вони мали німецьку, російську, навіть польську і чеську зброю упереміш. А Дмитра він не вбивав. Як ця божевільна ідея спала йому на думку? Інформація, яку він зібрав для Кірповського, не мала жодного відношення до загибелі Дмитра. Чи ж справді? У всякому випадку він зрадив його і Йосипа і всіх решту, і його інформація теж посприяла тому, що вони попалися. Я не вбивав Дмитра, вперто втовкмачував собі він. Але ти їх зрадив, майнула думка, а коли та зрада не має жодного відношення до його смерті, то чому воно тобі приснилося? Сни, напевне, мають свої причини і мотиви. Все через те, що я тоді жив у напрузі, боячись бути викритим. Весь той час мене щось пригнічувало в лісах, я мусив бути обережним, і водночас мене не покидало почуття сорому через те, що вони мені довіряють. Коли поділяєш біду і радість, коли день у день турбуєшся один про одного, то дружба починає міцніти, і все важче зрадити довіру, навіть коли це входить до твого обов'язку. А Дмитра я вже починав любити, тому що він поза своїми політичними переконаннями був добрим товаришем і чудовою людиною. Вибору не було, я змушений був це зробити, і не думаю, що це мало для нього якесь значення. Він був приречений, і він сам знав про це. Але те, що я його зрадив, я собі ніколи не пробачу, хоч розумом можу це виправдати...

Він лежав і ще довго думав про Дмитра, про своє перебування в лісі, перш ніж зрозумів справжню причину сну — відчуття того, що Борис не довіряє йому, і усвідомлення того, що він веде подвійну гру, обманюючи своїх зверхників. Йому не дозволять зустрічатися з Гедвіг, це було ясно, для цього не потрібно було Бориса, він сам це розумів. Всі ближчі контакти, якщо вони не були зумовлені службою, були небажані, що не сказати заборонені. Не кажучи вже про кохання до когось, хто мав такий світогляд, як Гедвіг, яка насміхалася над усім, що було для нього чи принаймні мало бути святим, дорогим, неприступним для критичного розгляду чи глузування. Робила вона це ненавмисне, не розуміючи і не відчуваючи, що цим його вражає. А коли вже зауважувала це, то переставала його дражнити, щоб не псувати настрій, причому робила це без щонайменшої поваги до чиїхсь переконань, а скоріше немов мова йшла про якусь ідіотичну ненормальність, на яку треба дивитися крізь пальці. Не йшлося про те, що вона говорила, про політику вони говорили рідко або майже ніколи, йшлося про її позицію. Вона скоріше стала би рахуватися з мисливцем за головами, з вогнепоклонником або з кимось, хто вірив у святі корови, не тому, що їх розуміє, а тому, що припускала, що віра їхня була серйозна. А комунізм, без сумніву, був для неї грубим обманом, до якого ніхто серйозно не ставився. З остраху або з примусу чи з вигоди багато хто робив вигляд, що вірить у комунізм, проте ніхто не міг бути настільки дурним, щоб вірити насправді. Вона так не говорила, для неї це було щось само собою зрозумілим, що не потребує слів. Коли він пробував їй роз'яснити, що її уявлення про комунізм хибне, що це насправді є щось таке, у що вірять мільйони, заради чого живуть і вмирають, не лише плутаники, але й геніальні мужі, мислителі і вчені, гіганти духу, то все було наче горохом об стінку. Вона просто не слухала його, бо чула це вже стільки разів, зрештою, вона в це не вірила. Те, що вона навіть слухати не хотіла і не бажала серйозно поставитися до такої розмови, було просто образливим, а той факт, що нехіть ця була несвідомою і ненавмисною, додавав солі. Це просто пиха людини, приналежної до західної цивілізації. І звідки вона у них, коли у них самих пір'ячко на пиці? І коли її докази починали йому допікати до живого, то відповідав запально і дошкульно, та вже те, що починав сердитися, зводило його аргументи нанівець. За Гітлера і минуле Німеччини відповідати вона не збиралася — ось така собі вигідна позиція. Коли ж він звернув її увагу на те, скільки горезвісних екс-нацистів ще мали владу і вплив у Федеративній Республіці, вона відказала: «А у нашій зоні ці нацистські методи практикуються ще по сьогоднішній день, і вони ще жорстокіші — це терор, примус, концентраційні табори... На дорікання про страхіття, які чинять імперіалісти у своїх колоніях, на факти, імена і методи французів в Алжирі, британців у Кенії, португальців в Анголі, на розповідь про ситуацію у Південній Африці, Латинській Америці, про становище негрів у Сполучених Штатах вона сказала просто: «Це все жахливо. Але чому я повинна заплющити очі на ці самі речі, що кояться перед моїми очима? Ви міряєте двома мірками».

— А ви ні?

— Я ні, — лише відповіла Гедвіг, і йому не вистачило духу. Вона знала про це набагато менше від нього, просто йому не стало духу. Якщо бути відвертим з самим собою, то знав, що мусить з нею порвати, але він уже без неї не міг. Після тієї розмови з Борисом він декілька тижнів Гедвіг уникав. Він зателефонував до неї і сказав, що іде у відрядження. З міркувань безпеки він знову почав зустрічатися з Ільзою з Кепеніка. Це була малоцікава дівиця, банальна, яка хотіла прибрати його до своїх рук. Він зробив це, щоб замести будь-який слід до Гедвіг, який міг би поставити під загрозу їхні стосунки або, можливо, і її саму. Проте Ільза остогидла йому настільки, що він аж утішився, коли Борис дав йому зрозуміти, що знайомство з нею небажане. Політичних причин не подавали. Дівчина з Ляйпцига тим часом уже заручилася з якимсь чехом. А Ільза виявилася кокоткою, так запевнив його Борис. Це останнє більш-менш відповідало дійсності, хоч не настільки, як це твердив Борис, а перше, можливо, і було правдою. Отож, жодних політичних закидів, а звичайні заперечення, через які знайомства робилися небажаними. Це не стимулювало Леоніда розпочати поки що розмову про Гедвіг, політичних заперечень, очевидно, не буде, але якісь таки знайдуться. Борис стримав слово і справді познайомив його з дівчиною комітету, Іриною. Борис постарався — Іринушка була милою, гарною й інтелігентною. Коли б то не було Гедвіг... Але вона була, і він місця собі не знайшов, якби не міг бути разом з нею. Один її погляд, яким вона могла його звести з розуму, і те, як вона ніжно звала його «хлопчиком» — це було привабливіше, ніж перспектива переспати з іншою жінкою. Він не міг цього пояснити, він не міг цього навіть зрозуміти, але так воно було. Поки що він не хотів ризикувати, боячись, що хтось про це довідається, тому він став залицятися до Ірини. У нього не склалося враження, що вона отримала завдання доповідати про нього. Але відчув, що Борис став з ним обережнішим. Завдання, які доручали йому з часу тієї розмови, збудили у Леоніда недовіру. Можливо, їх давали, щоб його перевірити, — надто вони були несерйозні. Це було звичайне виконання інструкцій, суть яких він збагнути не міг, і невиконання яких не могло завдати комітету великої шкоди, така собі робота, яку йому регулярно доручали в перші роки праці, але виконувати яку після виконання важливіших завдань уже не сподівався. Закласти схованку на фанґельбахському цвинтарі в Штутгарті. Цілком можливо, що той металічний циліндр, який він сховав на могилі Гельґи Мерцбехер, і містив щось важливе для якогось цінного агента, але таке міг би зробити будь-хто інший, хто навчений вибирати такі місця, хто знав, яким умовам така схованка має відповідати. Тоді його направили до Франкфурта з такою нескладною справою, як залишити у полудень у пиварні на Меріанштрасе пакунок. Сюди щоденно приходив персонал друкарні російської антирадянської організації, яка містилась на тій же вулиці. В пакунку, за словами Бориса, були підроблені печатки цієї організації. Якщо їх знайдуть і «повернуть», то емігрантські провідники запідозрять у зраді одного зі своїх колег. Можливо, це був звичайнісінький дезінформаційний маневр, можливо, крок якоїсь заплутаної інтриги, але й це було завдання, яке під силу будь-кому. Зрозуміло, що це не міг бути хтось із тих, кого інфільтрували в організацію і хто вже, можливо, був відомий відповідним службам безпеки. Але хіба це причина, щоб доручити це саме йому? Можливо, це випадковість, можливо, це тимчасово, можливо, скоро йому дадуть серйозніше завдання, але в ньому вже зародилися сумніви щодо майбутнього. На місці Бориса він вчинив би зі співробітником, у надійності якого засумнівався, так само: доручив би менш важливу роботу, «розробив» би його і спробував загнати в пастку. З таким станом справ його єство мусило погодитися, з іншого боку, це розізлило його. Це через те, що відверто сказав про свої вагання щодо завдання, яке віддано виконав, через те, що не хоче бути безмозким автоматом, бездумним різником. А може, через те, що заговорив про одруження з німецькою дівчиною? Він шкодував, що завів ту розмову, шкодував, що на якусь мить довірився йому.