Розділ «2»

Кнайпа була на розі погано освітленої вулиці. Трохи далі, за заржавленими садовими решітками, височіли вигорілі кістяки розбомблених будинків, споруджених у минулому столітті. Віконні отвори внизу були замуровані, а ті на верхніх поверхах були темні і чорні, як виштрикані очі. За мурами, посеред порослих травою руїнних звалищ, острівками здіймались будинки, в яких мешкали люди. Над старою кнайпою теж було декілька відремонтованих поверхів.

Леонід зайшов у кнайпу, бо вона видалася йому оазою світла, тепла та гостинності посеред похмурого, безрадісного довкілля. Зрештою, шукати йому тут було нічого. Але вечорами центри західних міст справляли на нього гнітюче враження, навіть якщо він і знав місто добре. Крамниці вже були зачинені, вітрини його не цікавили, а перехожі чомусь видавались йому ще відлюдкуватішими, ніж удень. Тоді його тягнуло в бічні вулички, тихші й темніші. Тут усе скидалося більше на міста в зоні, було більш звичним.

А якщо відверто, то треба визнати, що робив це також тому, щоб упевнитися, що за ним немає хвоста. Він сам собі признавався в цьому неохоче, але це була правда. Звідси цей ляк, коли чув за собою кроки, інколи й смертельний страх, коли чув за собою авто. Тоді йому хотілося назад на людні вулиці з освітленням. Бо там були люди, які могли стати свідками і які були таким чином його захистом. Наважитись прийти у це небезпечне відлюддя було ніби докором самому собі, а потім його роздратовувало й те, що таки нічого не траплялося, що перелякався надаремно. Тоді, коли почав накрапувати дощ, кнайпа видалася йому затишним притулком. Тут можна було і повечеряти, а позаяк було пізно, то замовив те, що залишилося: гуляш. Коли його подали, то вже пошкодував — він був нікудишній.

Двері відчинилися, і Леонід звів погляд. Він завжди дивився, хто заходив, коли сидів десь. І завжди волів сидіти десь у кутику, захищеним зі спини, якщо так сказати. Це було дурне, він знав це. Справа в тому, що це мало що дає, проте відвикнути не міг. Було видно, що це звичайні відвідувачі: троє літніх жінок, закутані у хустки. Виявилося, що ті за шинквасом та дехто з відвідувачів цю трійцю знали, бо щиро їх привітали. Вони не змокли, отож дощ, очевидно, перестав. Вони скинули свої хустки, які виявилися розрізаними вдвоє коцами, і він побачив, що це музиканти. Двоє грали на гітарах, а третя дістала зі старого, з протертими краями футляра скрипку. Грали вони не дуже добре, проте й не погано, а обидві гітаристки співали ще напрочуд сильними голосами, які використовували ощадливо, бо щойно відвідувачі починали підспівувати, як вони самі змовкали. Це були давні, популярні пісні, такі як «Верескова троянда» та «Стрілецька Ліза». Навіть Леонід знав декілька з них, хоч і не підспівував. Скрипалька теж не підспівувала. Вона нагадувала йому Гедвіг, і то навіть дуже. Важко було сказати, чим ця літня жінка, якій було вже далеко за шістдесят, скидалася на молоду дівчину, якій заледве двадцять, але вона була подібна до неї. Вона була колись без сумніву дуже вродлива, власне, була й досі вродлива і напевне знавала кращі дні. Леонід, власне кажучи, не міг зрозуміти, чому вона належала до цього тріо, бо її гра на скрипці, яка, зрештою, і так нічого не важила, майже губилася в гучному співі. Але під час третьої пісні вона пішла збирати гроші, і він зрозумів чому. З них трьох вона була найбільш шляхетна, дама з класом на декілька порядків вищим, ніж у тих двох, і мало хто зміг би їй відмовити або відбутися дрібними. Вона майже не дивилася на відвідувачів, коли, ледве чутно кажучи: «За музику, будь ласка», простягувала горнятко для грошей. Вона, власне кажучи, обдаровувала їх поглядом тільки на якусь мить, коли щиро і сором'язливо дякувала.

Леонід дозволив забрати залишки гуляшу і замовив пиво та подвійний бренді. Двері відчинилися знову, і до кнайпи заскочило ще декілька відвідувачів. Надворі тепер періщив дощ, і Леонід почув, як одна з жінок тихо зойкнула. Тепер вони не зможуть піти зі своїми інструментами, отож їм нічого не залишилося, як знову заграти, і вони заспівали «Краплини дощу» та «Прощавай, мій милий Берлін», а він знову поринув у роздуми. Чи ж би вони були з Берліна? Йому важко було це визначити, і коли вони заспівали про «Старигана Петера», то подумав, що вони з Мюнхена. Йому захотілося почастувати скрипальку випивкою і запросити її за свій столик. Але без тих двох інших нічого не вийде, а якраз їх він бачити не хотів. Тільки цю сиву, як голубку, скрипальку з втомленими, засмученими очима. З нею якраз би погомонів, хоч не знав і про що. Хіба-що запитав би: «Вас часом звати не Гедвіг? А Берлін знаєте? Я так туди хочу». Або сказав би: «Я когось знаю, хто дуже до вас подібний...» Скрипалька виявилась тією єдиною, з ким би поговорив. Але і то не посмів би признатися: «Я тут, щоб убити одного чоловіка. Він нічого мені не заподіяв, навіть не знаю, чи взагалі комусь щось заподіяв, бо не знаю його, хоч декілька разів за ним стежив. Вони не знали, де він мешкає, а я вистежив. Це моя робота. Та я не знав, навіщо воно їм. Я не знав, що маю його вбити. Тепер мушу. Ранками я на нього чатую. Це моє завдання. Ночами я через це погано сплю, та зранку приймаю таблетку і знову займаю свій пост. Вже двічі він не приходив. Я знаю його будинок, можна було б піти туди. Шанси були б там ліпші. Але я дотримуюсь інструкції. Я маю надію, що він ніколи не прийде, принаймні хай тиждень не показується. Я чекаю точно до одинадцятої і йду тоді геть. Я вже прийняв дві таблетки. Залишилось ще вісім. Ще досить багато, чи не так? Ще вісім днів. Тоді зможу повернутися. Невже йому пощастить? Сподіваюсь, що він не прийде. Ви можете це зрозуміти? Так, я сподіваюся, що він не прийде». Звичайно, це — безглуздя. Ніколи він такого не скаже, хоч і буде геть п'яний. Але йому так хотілося, щоб ця літня жінка сіла за його столик. Просто так, щоб погомоніти, подивитися на неї та погладити її руку... можливо, навіть поцілувати старе, зморене обличчя, можливо, навіть і трошки поплакати і сказати: «Вибачте... не звертайте уваги... я просто п'яний». Та він не був п'яний, для цього треба було більше випити.

Піднявши чарку, він замовив ще один корн і відразу ж захотів замовити по чарочці для музикантів, та низькорослі чорняві молодики, які сиділи трохи далі, випередили його і вже запрошували жінок за свій столик. Це були угорці, тепер він їх розчув, хоч здогадався про це з їхньої зовнішності. Він глянув на скрипальку, як ревнивий школярик на предмет своєї закоханості. Вона трошки відкинулася на спинку стільця, можливо, тому що було надто тісно, щоб спертися ліктями об стіл, чи тому, що хотіла дотримуватися певної відстані. Леонід побачив, як вона на мить утомлено заплющила свої великі гарні очі. Якраз тут до неї заговорив один із угорців, який, очевидно, став прохати, щоб вона дала йому свою скрипку, яку вона спочатку навіть з рук не хотіла випускати. Тоді втрутились інші жінки, і вона з явною неохотою підсунула до нього футляр. Він відкрив його, видобув з пошарпаного оксамиту інструмент і почав його наладжувати. Тоді покрутив смичок. Який позер, роздратовано подумав Леонід. Здавалося, що молодик хоче продемонструвати, що жінка не дуже справляється зі своєю скрипкою. Проте, коли скрипка затягнула пісню, то зазвучала так, як давно вже не звучала або взагалі ще не звучала. Він заграв «Csak egy kis leány van a világon...» Дехто з угорців почав неголосно підспівувати: «Є тільки одна дівчина на світі, це — ти, моя голубко, моя трояндо. Не може бути, щоб Бог мене не любив, якщо він дарує тебе мені». Скрипаль став посеред кафе як циганський барон, розхитуючи в такт гнучке тіло. Пролунали оплески, чого не бувало досі. Скрипалька пригубила від келиха і знову з заплющеними очима відкинулась у стільці, зараз вона виглядала ще старішою і втомленішою. Інший молодик узяв гітару, і тепер разом удвох вони заграли запальний, віртуозний «Szép а rózsam». Хлопці виявилися класними професійними музикантами, проте не тільки це було головне. Згадуючи минулорічне повстання в Угорщині, здавалося, щось гонористе, щось задирливе промовляло в угорцях: «Це ми зробили і зробимо ще раз, а вам це не до сили, жодному із вас». Принаймні у Леоніда створилося таке враження, щось було в них завзяте і відчайдушне одночасно. Можливо, вони взагалі не билися в Будапешті і, видавалося, що вони жалкують, що не загинули, що хочуть відшкодувати свою неучасть у повстанні. Проте ці були в доброму гуморі. Вони безтурботно засміялися, коли обидва музики почали збирати гроші, пожинаючи заслужений успіх.

Літня скрипалька участі в цьому не брала, вона собі сиділа, Леонід зрозумів, що вона з іншого тіста. Йому кортіло поспілкуватися з нею, посадити за свій столик тільки її і не наразитися при цьому на відмову. Та відвідувачі-німці, оплативши ту музику, почали замовляти німецькі пісні, так що жінкам знову довелося заграти. Тепер уже майже всі почали підспівувати, і Леонід відчув себе ще самотнішим. Страхітливе опудало, яке обслуговувало його столик, мавпувата жіночка на кривих ногах, наблизилася до нього, витанцьовуючи з пляшкою бренді в руках, щоб знову наповнити його чарку, притулилася до нього своїм повним бюстом, мугикаючи: «Просто під стіною, просто під стіною...»

Раптом йому все осточортіло. Вибір був або негайно піти геть, або до безтями напитися. Угорці тим часом розгулялися. Один з них у ритмічному супроводі вистукував ножами по столі, тарілці та пляшках. Виходило непогано. Другий, який належав до циганської еліти, поклав перед собою гітару, і, водячи по струнах келихом, імітував звуки гавайської гітари.

Навіть літня скрипалька розпочала тепер розмову з одним із чоловіків, і це вразило його і роздратувало одночасно. Чи він уже такий сіромашний, що почав ревнувати стару бабу до чолов'яги, який до неї забалакав?

Він осушив чарку до дна і підійшов до буфету, щоб заплатити. Він не мав терпцю чекати за столиком, власне кажучи, йому вже почало здаватися, що і так надто довго чекає, поки його розрахують. Знову затягнули пісню, і коли виходив, до нього долинуло: «Дні юності чудові, не вернуться вони...»