Розділ «16»

Прокинувся він пізно з болем голови та огидним присмаком у роті. В ресторації замовив велику склянку томатного соку, гостро приправлену перцем та сіллю, та ситний сніданок, хоч їсти і не хотів. Йти на Лімпрунштрасе вже було пізно, Заремба і так уже напевне давно пішов. Треба сьогодні відпочити, подумав він, але спочатку про всяк випадок ще раз перевірити район Лімпрунштрасе, а тоді в кіно. Кращого не придумати.

У номері він прийняв таблетку, першу з десяти, і витягнув зброю. Вона була дуже проста і технічно досконала водночас. Циліндрична трубка товщиною в палець і завдовжки в двадцять сантиметрів. Якщо відкрутити запобіжник і натиснути на задню частину, то пружина заганяла в пістон штифт. Під силою вибуху поршень розривав скляну ампулу з отрутою, яку розпилював під тиском.

Це вже була удосконалена модель: спарені циліндри, з яких можна було стріляти поодиночно або з обох відразу. На кінцях були прикріплені металічні сітки для уловлювання скалок. На відстані до одного метра жертва вдихувала тоді багатократну смертельну дозу синильної кислоти, так що смерть наступала одразу. І не треба було навіть ідентифікувати жертву. Просто пройти мимо неї, натиснути на циліндр і піти собі геть. Навіть дитина з цим би упоралась.

— Можна і вистрілити собі просто в пику, — сказав він сердито сам до себе, але це вже були хвастощі. Зброю він опустив до внутрішньої кишені, хоч і не розраховував з неї сьогодні скористатися. Вже на вулиці купив газету і почвалав містом. Якраз пробило одинадцяту, коли перетнув Марієнплац і глянув на фігурки угорі на фасаді ратуші, які рухались уздовж годинника. Через міст Людвіга він перейшов Ізар, щоб глянути, що робиться в будинку на Лілієнштрасе, де розміщені друкарня та редакція зарембівської газети. Все відбувалося машинально, коли раптом побачив припаркований опель Заремби. Паралельною вулицею він повернувся до моста, звідки непомітно міг продовжувати спостерігати за машиною. Біля дванадцятої Леонід побачив, як до опеля сіли чоловік і жінка. Хоч з такої відстані було лише видно, що чоловік досить низького зросту, він не засумнівався, що це Заремба. На щастя, не сам. Сьогодні він не мав жодного бажання з ним зустрічатися, сьогодні йому на все наплювати. Підсвідомо він робив усе, щоб розминутися з Зарембою. Вже була за чверть перша, поки добрався до Лімпрунштрасе. Якщо Заремба відразу поїхав додому, то вже давно там, але по зачинених гаражних дверях не можна було судити, чи машина там. Зачекаю до першої, гарячково розмірковував Леонід. Якщо він тоді ще не з'явиться, то піду геть. І якщо він буде не сам, то теж піду. А якщо він усе-таки за той час прийде і до того ж сам, то це вже означатиме, що так йому судилося. Леонід уже вдесяте позирнув на годинник, бо йому хотілось, щоб пробила перша. Тоді можна піти перекусити, а потім... І тут з-за рогу з'явився синій опель, і він побачив, що Заремба в машині сам. Треба ж так, подумав він, не міг ще дві хвилини зачекати. Тепер йому кінець!

Опель заїхав у подвір'я, Леонід на ходу відкрутив запобіжник зброї. Підробленим ключем відкрив ухідні двері, зайшов у під'їзд і тихо зачинив за собою. Тримаючи у правій руці скручену газету зі зброєю напоготові, він піднявся сходами. Ще не піднявшись на другий поверх, почув, як десь нагорі несподівано відкрились двері. Від нервового напруження його охопив ляк. До нього долинули нерозбірливі жіночі голоси і чіткий цокіт жіночих каблучків, які спускалися йому назустріч. Що тепер? Невже діло вакса? Якщо піднятися вище, то жінка побачить його. Леонід рвучко обернувся і безшумно спустився на своїх каучукових підошвах на бельетаж. Та це теж не було виходом. Якщо вийти, то напевне зіткнеться з Зарембою, а з ним він має право зустрітися лише один раз. «Це провал», — подумав він. Але побачив ліфт і швидко натиснув на кнопку. Коли ліфт з дзижчанням спустився, він почув, як за його спиною пройшла жінка. Обличчя його вона бачити не могла, і Леонід з полегшенням сів у ліфт, вийшов на другому поверсі і затаївся на сходовій клітці. Коли двері внизу захлопнулися, він обережно став спускатися. На бельетажі знову було чути, як хтось відчиняє ключем вхідні двері. Це був Заремба. У правій руці у нього було декілька пакунків, очевидно, він побував у магазинах. В одному з них він побачив помідори. Вільною рукою Заремба намагався витягнути ключ, проте це було непросто, бо двері не зачинялися. Щоб виграти час, Леонід нахилився і вдав, що зашнуровує черевик. Заремба підпер ногою двері і продовжував вовтузитися з ними. Леонідові увірвався терпець, він рвучко підвівся і зійшов назустріч. Так близько до Заремби він ще не підходив.

— Що, ніяк не впораєтесь? — запитав він від хвилювання фальцетом.

— Та ні, вже все в порядку, — відповів Заремба, не глянувши на нього.

І тут Леонід узявся за клямку, повернувся до жертви, яка вже вийняла ключ з дверей, націлив в її обличчя газету, натиснув на курок і зачинив за собою двері — і вийшов надвір.

Надворі засунув газету до кишені, витягнув загорнуту у марлю ампулу, роздушив її і жадібно почав удихувати випари протиотрути. Ну і телепень, подумав Леонід, навіщо було до нього заговорювати?! Акцент міг тебе видати...

Він ще не знав, що Заремба нічого вже не скаже. Заряд був подвійний, а відстань достатньою. Як і минулого разу, Леонід пішов у парк, розібрав там зброю і викинув частинами до води. Повернувшись до готелю, заплатив рахунок. Швидкий поїзд до Франкфурта відправлявся за декілька хвилин перед третьою. Можна було ще перекусити у вокзальному ресторані, але зараз йому і так нічого в горло не полізе. На щастя, вже все позаду. Слідів не залишив, помилок не допустився, хіба що заговорив до Заремби. Це все від нервів. Та хто його чув? А ця жінка могла його бачити лише зі спини. Та все ж, він побоювався людей Заремби. Хоч страх цей був необгрунтований, йому хотілося якомога швидше опинитися в Східному Берліні.

У касах франкфуртської авіакомпанії квитки на його рейс вже були розпродані, так що довелось замовити квиток на наступний день. Від хвилювання та роздратування в нього виникли проблеми з німецькою мовою, що аж сам відчув, який у нього раптом прорізався сильний слов'янський акцент. А коли замовляв квиток, то не наважився назвати прізвище, вказане в його німецькому паспорті, і назвався Янковським, перше-ліпше прізвище, яке впало йому на думку. Та на запитання про національність, він, щоб уникнути ускладнень, назвав себе німцем, західним німцем. Це була ще одна дурість, яка могла призвести до провалу при першій-ліпшій перевірці, але виною тому були чиновники з Карлгорста, які видали йому, агенту з таким жахливим акцентом, паспорт уродженця Рейнланда.

«У відомому вам місті я зустрівся з відомим мені об'єктом і привітався з ним. Привітання було вдалим». Це було вершиною бюрократичного кретинізму. Вже в аеропорту у Франкфурті він прочитав про це у ранкових газетах. Лідер українських націоналістів Мирослав Заремба впав у під'їзді будинку, де мешкав, і помер по дорозі до лікарні. З'ясувалося, що перед смертю він ще кричав і стогнав. Цього Леонід ніяк не міг збагнути, бо воно не збігалося з тим, що йому розповідали про дію отрути. Але вже з вечірніх видань у Східному Берліні він дізнався, що при розтині виявлено велику кількість ціанистих сполук у шлунку. У шлунку... Стріляв він з такої близької відстані, що Заремба, мабуть, вдихнув випаровані краплинки синильної кислоти і проковтнув їх. Яка жахлива смерть!

Борис довго відчитував його за неприпустиме глупство зі зміною прізвища. На щастя, все обійшлось, все-таки його готували на успіх. Він побажав Леонідові щастя і назвав його героєм.

Тим часом на шпальтах східнонімецьких видань почали появлятися повідомлення про те, що проти західнонімецького міністра у справах біженців Обердіка розпочато судове розслідування. Його звинувачували в тому, що під час війни як офіцер зв'язку у складі українського батальйону «Нахтіґаль» разом з Мирославом Зарембою брав участь у єврейських погромах і масових розстрілах у Львові в 1941 році. Занепокоєний тим, що Заремба зможе дати проти нього свідчення, він звелів його ліквідувати. Як кожний, хто пережив ті страшні часи, Леонід знав, що переслідування євреїв розпочалося вже тоді, коли Заремба сидів у концентраційному таборі Заксенгаузен. Але це була звична пропаганда. Він і на мить не припускав, що буде визнано, що Зарембу ліквідували за його діяльність проти Радянського Союзу. В політичних цілях Зарембу не лише ліквідували, але й осквернили пам'ять по ньому. Заремба не повинен був стати мучеником.

— Що з тобою? — запитав Борис.

— Я бачив кінохроніку похоронів Заремби. Він лежав у труні, а коментатор говорив про підле вбивство із-за рогу. Випадково я згадав, що це вбивство вчинив я, що Цей підлий убивця — я.

— Якщо янкі чи фріци вбивають своїх посіпак, то це дійсно підле вбивство із-за рогу, — спокійно відказав Борис. — Ми ж виконували вирок, ухвалений урядом. А це вже велика різниця. Коли б ми могли арештувати Зарембу на нашій території, то засудили б до страти. Позаяк це було неможливим, бо він керував своєю підривною діяльністю із-за кордону, ми інакше вчинити не могли. І якщо такий учинок двозначний, то це логічний наслідок, необхідний наслідок створеної ним двозначної ситуації юридичної недоторканості, що дозволяла йому на чужині продовжувати підривну діяльність проти СРСР.

— Тобі легко говорити, — відповів Леонід. Це звертання на «ти» до шефа прозвучало навмисне грубо. — Не ти мусив виконувати екзекуцію, Борисе. А я, а це різні речі. Коли я побачив його вдову та трьох дітей за гробом... Це ж діти, Борисе, немічні і безпорадні, вбиті горем. Це я вбив їхнього батька.

Борис лише зверхньо поплескав його плечі.