Розділ «З»

Спогади його не покидали. Він уже був у готелі, у своїй кімнаті. Коли роздягнувся і прийняв душ, то почав себе щоразу ловити на тому, що або насвистував, наспівував, або вторував подумки:

Тож скажу ще раз:

Дні юності були чудові,

Дні юності були чудові,

Не вернуться вони...»

Інстинктивно він ужив минулий час. Що за сентиментальний абсурд! А ще безглуздішим було те, що й досі відчував ту юність, яка промайнула, яка була чудовою попри все. Йому стукнуло двадцять шість, життя ще було попереду, воно ще могло йому дати все. У всякому випадку, поки що воно йому не дало нічого. Разом із тим почав визрівати здогад, ні, мало не впевненість, що все гарне в житті вже позаду і ніколи не повернеться.

Не вернуться, не вернуться вони,

Чудові дні моєї юності...

Якесь божевілля! Що ж такого гарного було в його юності? Його найранішні спогади, ще живі, все ще свіжі, були про те, як батька били чужинці в уніформах, як той упав побитий, а по обличчю стікала кров. А він, хлопчик, якому ще не виповнилося і три роки, верещав зі страху. Мати взяла його на руки, притулила до себе, щоб він цього не бачив.

Це були поляки. Щось сталося тоді в їхньому селі. Школа вчителя Грушки загорілася, бо там була українська бібліотека, казали люди. Чоловіків забрали з собою на критих вантажівках. Його батька теж. Та через декілька тижнів він був знову вдома.

Це були поляки. Потім були росіяни, тоді німці і знову росіяни. Була війна, окупація, голод, страх і жорстокість. Та все ж це були дні його юності, які вже ніколи не вернуться. І вони були таки чудові, хоч він не усвідомлював цього, бо сподівався, що чудове в його житті ще прийде.

Тепер, уже згодом, ті часи видалися надійними і безпечними, непоганими і приємними. Згадалося тепло вогнища, коли промерзлий аж до самих кісточок вертаєшся знадвору. Запахи борщу і смаженого м'яса, свіжоспеченого хліба або медівника — незабутні, можливо, тому, що вони з тих нужденних років. Соняшникове насіння — ласощі днів його юності. Сонце над пагорбами родинного краю, загадково казковий настрій лісу, в якому грався, ніжні переспіви річки. Недоступність старенької низенької хати, коли надворі сошею гримотіли колони ваговозів, гуркотіли двигуни і лунали чужі голоси, коли вночі високо в небі чутно було гудіння літаків або вдалині гуркіт артилерії. Оксамитовий ніс коня, тепла, непіддатлива і водночас м'яка козяча шкура. Свою руку в батьковій, коли вони пробирались через високі сніги. Спогади без значення, проте вони, немов той попутній вітер, як та медовуха, незапам'ятні і щирі, що дозволяють вдихнути аромат, скуштувати солодкого божевілля, відчути, як тепло розтікається по горлі аж до самого шлунку, а звідти — по всьому тілі...

Коли закінчилися дні його юності, він знав. Правда, тоді ще цього не усвідомлював. Він зрозумів, що опинився в пастці. Це його непокоїло. Як із неї вибратися? Те, що дні юності минулися, і саме тоді, і що вони були таки чудові, він усвідомив щойно тепер.

Йому було дев'ятнадцять, і він учився у Львові. Додому їздив щотижня, а то й двічі на тиждень. Їздив по харчі, бо тітка Іра, у якої мешкав, не могла на нього настачити, їй самій їх бракувало. Ще тепер згадував ті клунки, які йому збирала мати. Як часто їй вдавалося сховати туди щось смачненьке, що захоплювало його зненацька, коли розгортував їх. Власне кажучи, харчів йому в ті часи не бракувало, бракувало грошей, тільки грошей.

Удома було скрутно, надто скрутно, щоб вивчити його, щоб утримувати його. Треба було таки йти працювати і заробляти гроші. До того ж він підозрював, що вони тратили гроші на партизанку. Що вони віддавали харчі тим, хто ховався по лісах, що допомагали їм як тільки могли, це він знав. Та при цьому, мабуть, не обходилося і без грошей. А йому грошей бракувало завжди. Він був найбіднішим студентом, якого тільки можна уявити, і через брак грошей не міг собі нічого дозволити. Зрозуміло, що з цих мізерних кишенькових, які отримував, він ці поїздки оплатити не міг. Тож переважно не брав квитка. Багато студентів, зрештою, і не тільки студентів, їздили в ті часи зайцем, а його перевага була в тому, що їхати було недалеко, якихось двадцять кілометрів. Перевірка в поїздах не бентежила зовсім, треба було тільки дивитись, де більше пасажирів і в який вагон сідає кондуктор. А в ті часи поїзди були напхані напхом. Пошарпані темні вагони з забитими фанерою вікнами. І нікого це якось не турбувало. Вийти біля села було дуже просто, тільки під час прибуття поїзда на вокзал у Львові треба було трошки пильнувати. Та в ті роки там був безлад, багато руїн, повним ходом ішли ремонтні робота і переважно завжди було метушливо. Позатим виробилися певні навики.

Але одного дня його все-таки схопила залізнична міліція. Його повели до відділення. Якби були гроші, щоб відразу заплатити штраф, то нічого б, можливо, не трапилося. Та грошей він не мав, їх він ніколи не мав, принаймні досить. Вони все занотували. Вони ще дадуть про себе знати, сказали вони. Він тоді дуже занепокоївся тим, чим ця витівка закінчиться. Тільки він тоді не знав, що вона коштуватиме його юності: «Дні юності чудові, не вернуться вони...» Через декілька днів за ним прийшли.

Був вечір. Тітка його гукнула, перед ним стояв чоловік у цивільному, який показав йому посвідчення залізничної міліції. Леонід мав пройти з ним до відділення. Там він зачекав, поки його запросили до капітана Кірповського.

Це був сорокарічний чоловік з міцною масивною головою, з лисим, гладким черепом, з виголеним аж до синяви квадратним підборіддям. Очі, які дивилися спокійно, пильно, без тіні цікавості, немов уже бачили все. Це був чоловік... чоловік, якому боязко було довіритися. Але раз уже довірився, а, очевидно, рано чи пізно це траплялося з кожним, то залишалося сумніватися, чи вчинив правильно. Можливо, йому довірялися зі страху, з надією на те, що він виявить доброзичливість.

Звичайно, тоді такі думки йому до голови не приходили. Він був трошки переляканий, не дуже, так собі, його лякало те невідоме, яке нависло над ним. Можливо, той штраф, який поставив би в скрутне становище його та батьків, якщо не спроможні будуть його оплатити. Можливо, його навіть і виключать з вузу. Разом з тим він не міг повірити, що через таку дрібницю, що її роблять багато хто, таке можливе взагалі. Допікала його ще прикрість через той переполох — забрати його, неначе скоїв бозна-що.