Розділ «5»

Леонід потім ще раз зустрівся з Йосипом. Було це приблизно через місяць на зборі боївок. Скликали весь загін, і тому Дмитро взяв його з собою, хоч на самій нараді присутній не був. Відбувалося це глибоко в лісі, і по всій окрузі були виставлені пости. Спочатку була спільна молитва, не служба Божа, бо останній їхній душпастир недавно загинув у бою. Тоді розпочали нараду. Радились самі командири, але були й загальні збори. На них говорили про суворіші заходи проти сексотів, таємних співробітників органів.

— Якщо не приймемо проти них активніших заходів, — виступив капітан, якого звали Юліан, — то матимемо у нас те саме, що вже років з тридцять спостерігаємо на Східній Україні: вакханалію сексотства. І де б ви не стали говорити, — в колі родини чи на роботі, — будьте певні — якийсь іуда слухатиме разом з вами.

Леонідові здалося, що він зараз уклякне. На мить він подумав, що це можна прочитати і з виразу його обличчя.

— Що цей дурень хоче, цей підбурювач? Розпочати в країні гоніння на єретиків? Ще більш нацькувати людей одне проти одного?

Знайшлися і такі, хто підтримав капітана, хто говорив про необхідність залякувальних заходів та превентивну дію ефективнішого тиску на них. Були й такі, хто говорив про те, що дрібних стукачів майже неможливо виявити, тим більше довести їхню вину. Слово взяв також Дмитро, як завжди розважливо і неквапно.

— Коли ми говоримо про ту біду, яку спричиняють сексоти, то не треба забувати, що йдеться про людей, які стали зрадниками через примус і погрози...

— Це відпускна для всіх боягузів! — різко вигукнув Юліан. Дмитро знизав лише плечима.

— Капітан Юліан і я, — сказав він, — знаємо ще по в'язниці в Лопатині про той випадок, коли одну дівчину відпустили щойно після того, як її згвалтували всі співробітники НКВД...

— І все-таки вона одразу попередила нас, не стала зрадницею! — перебив його Юліан.

— Так, — погодився Дмитро.— Але якби ця дівчина нею б і стала через страх перед новими муками, то не хотів би я їй бути суддею. Капітан Юліан, як і я, добре знаємо, що багатьох примусили до зради. Люди, які вважають, що їм або їхнім рідним загрожує небезпека, смерть або депортація, люди, проти яких висувають обвинувачення, або, що ще гірше, проти їхніх рідних, великого вибору не мають.

— Погоджуватись на співпрацю, ще не означає співпрацювати, — знову перебив його Юліан.

— Так, але це вже непевний шлях. Хтось може протидіяти цим напосіданням, а хтось зламається. Повторю, не хотів би бути їм суддею. Коли нам або комусь загрожує серйозна небезпека, то ми маємо право протистояти їй, якщо треба, то і силою. Але ми маємо тут справу з дрібними стукачами, яких переважно примусили до зради. Людей, яких мучить страх, не зцілити ще більшим залякуванням, це їх тільки пригнітить або сполошить остаточно. До того ж, — і тут треба собі здати справу з цього, — ми завжди повинні поступатися перед нашими ворогами у жорстокості. Бо все ще маємо моральні засади, які стримують нас, коли ж втратимо їх, то одразу програємо нашу боротьбу, бо тоді уподібнимося ворогові...

Начхати мені на твої моральні норми, подумав Леонід. Було щось у Дмитровій незаперечній шляхетності та відданості таке, що його все більше починало дратувати. Якщо ви так ставите питання, то запросто розтрощите комусь сокирою голову чи ненавмисне схопите якусь жінку надто сильно за горло. А щоб ти зробив, якби знав, що маєш у своєму загоні інформатора МГБ? Доти, поки ви не відмовитесь від своїх націоналістичних химер, буде терор з обох сторін. Є лише один шлях врятувати весь наш народ від напасті, про яку ви так зворушливо говорите. Мир настане щойно тоді, коли вашому опору прийде кінець...

І тепер, через шість років, його знову обсіли ті самі думки. Він почав крутитися, бо не міг заснути. Мир так і не наступив, і тому він у цьому чужому місті, з наказом убити. Начхати мені на твої моральні норми, подумав він. Вони для боягузів. Чи так? Чи вірив він сам у те, що такий чоловік, як Дмитро, — боягуз? Ні, тільки не Дмитро... Але йому не хотілося думати про Дмитра, адже він мав на увазі їх усіх. Вони так і не розібралися зі своїми моральними засадами, жоден з них. Вони вибрали комісію, яка мала дізнатися про думку авторитетних священиків та правників, і тоді зробити відповідні висновки. Це було інакше, як з Борисом, котрий просто наказав: «Прикінчи того професора, як того пса, на якому ти тренувався...» Та що з того? Результат один і той же. Смерть залишається смертю...

Потім знову була нарада офіцерів, а Ленко скористався з нагоди, щоб підійти до Йосипа, якого зауважив у натовпі. Вони поговорили про те, чому Леонід вимушений ховатися, як опинився в лісі, і про те, що Дмитро не відпускає його від себе, не посилає на операції, бо пообіцяв Леонідовій матері опікатися ним.

— Що, мені все життя ховатися в цій лісній норі? — скаржився він, а Йосип підбадьорював його, переконував, так не буде, що незабаром і він ходитиме куди захоче, як тільки набереться досвіду. Бо найбільша небезпека чатувала на початку, коли людина ще не має досвіду. Леонід знизав плечима.

— І що з того? Що далі? Взяти хоча б ось цю балаканину про сексотів. У Львові щонайменше кожен десятий — стукач, і буде ще гірше. Що ми можемо цьому протиставити? Якщо міркувати, як Дмитро, то тут ми просто безсилі щось удіяти. А якщо міркувати так, як ти, то ми просто маємо право...

Він раптом замовк.

— Продовжуй, — сказав Йосип, і Леонід побачив його втомлені очі, очі старигана на сухорлявому блідому обличчі.