Розділ «6»

Після тієї безсонної ночі він відчув себе вибитим з сил. Коли голився, зауважив, що очі почервоніли, а кожний рух вдавався важко й повільно, ніби руки і ноги налились оловом. До того ж боліла голова.

— Сьогодні субота, — подумав він. — Якщо він сьогодні знову не прийде, то завтра матиме вихідний. Але коли прийде, то мусиш це зробити. Це наказ, і треба коритися. Ти — солдат, не простий солдат, але це й не проста війна. Це війна під маскою миру... Що той Йосип ще любив казати? «Якщо отримаю це ж саме завдання, то виконаю знову». А він мусив це зробити сокирою, так що аж бризки полетіли. До того ж змушений був ще відчути тепло обм'яклого тіла жертви. В той час як це... це охайний, клінічний метод, роз'яснив чоловік з Москви, діловий, без ознак індивідуальності і безболісний, абсолютно безболісний. Дрібно розпилена синильна кислота враз перериває дихання, додав чоловік з Москви, ця зброя вже не раз довела свою добротність. Отож були й інші, які не вагалися. Навіть такий хлопець Йосип, який почитував Платона у смердючій норі під землею, не завагався. А Леонідові не треба було шарпатися і битися, треба лише натиснути на курок, лише натиснути...Але Йосип мав переконання...

А він хіба ні? Леонід став під душ і пустив воду так, що аж дух заперло, то гарячу, то холодну, від чого зачмихав як підірваний кінь. Все це божевілля, всі ці гризоти треба просто сполоснути, змити як бруд. Та коли вже загорнувся у кошлатий рушник і почав обтиратися, то його знову почало муляти питання: а хіба у нього не було переконань? Хіба не він, чорним по білому, читав зізнання полонених членів УПА, навіть відомих членів Проводу, про скоєні ними злочини, зізнання, в яких вони визнавали свої помилки і вважали, що майбутнє України, мир та щастя країни можуть бути забезпечені лише у складі Радянського Союзу? Чи не він чув по радіо голоси вояків, які розповідали, як вони на чужині карталися від туги за домівкою і таким чином ставали жертвами західних шпигунських служб, які їх, як таємних агентів, заколотників або саботажників, засилали окільними шляхами або скидали з парашутів? І звичайно ж, державна служба безпеки — служба, до якої тепер належав і Леонід, — швидко їх схопила. І тепер вони розповідали, як прозріли, як їх ошукали і обманним шляхом примусили працювати на західних імперіалістів проти миру, соціалізму і справжніх інтересів власного народу.

— Ідеологічна обробка, — відповіли б на це у Вузівці, знизивши плечима. Вони навіть і не знали, що це таке, проте їм достатньо було одного поняття... Леонідові не треба було пояснювати, в якому становищі опинилися ці люди, це було і так зрозуміло. Та хто їх до цього довів? Чому Дмитро мусив так безглуздо загинути, чому Йосип мусив загубити свої мрії, своє здоров'я і, нарешті, свою волю? Ах, і Йосипа теж, напевне, вже немає в живих.

А чому він, Леонід, не міг довчитися? Чому для нього немає вороття? Бо вороття йому таки вже не було, хоч декілька років пізніше, перш ніж поїхати до Німеччини, він змушений був помиритися з батьками. Якщо він з ними помириться, то вони набули б вагомішого значення як гарантія від можливої зради. Вони все продумали. Проте вони не зовсім помирилися, хоч прийняли його, вислухали і пригостили. Катерина вийшла заміж і пішла до чоловіка, Мар'яна, його найулюбленіша сестра, весела, щира Мар'яна стала тихою і замкнутою, а батько швидко зістарівся. Тільки з мамою він ще міг про щось говорити, спробував їй пояснити чому...Він просив її все зрозуміти, і врешті-решт вона погодилася, сказала, що все розуміє, проте з таким виразом на обличчі, в якому боролися любов і обурення. Вона сказала це тоном, з яким він погоджувався з Полікарпом. Звісно, вона казала неправду. Те, що він скоїв, було їй огидним, хоч це був її син. А знала вона далеко не все. Він сказав, що працює на одному підприємстві в Києві... Ні, вороття вже не було. Приїхати до Бузівки він міг, його життю не загрожувала небезпека, проте в цьому він не вбачав жодного сенсу. Вони не забудуть йому це до самої смерті. Вони не розуміли, що він і зараз їхня єдина життєва гарантія, а якби навіть і знали, то напевне відмовились. Вони вирвали його зі своїх сердець, він утратив їхню прихильність, немов скоїв найстрашніше, що тільки може накоїти людина.

Що ж він такого наробив? Хто ж були тоді ті, хто навіював їм ці химерні ілюзії, прищеплював ці забобони? Такі людці, як той професор, які за своїми безпечними письмовими столами пропагували химери. Але в якій мірі був професор винен? Чи ж би він, так само як Дмитро і Йосип, його батько і Мар'яна, робив це без злого наміру і відверто вірив у те, що говорив і писав? Виявилося, що він зовсім не формаліст, виявилося, що багато націоналістів вважали його навіть поміркованим. Але що це змінювало? Це безпосередній наказ Москви, відданий найвищою інстанцією, сказав Борис. Там знали, чому професор повинен умерти, там знали всі нюанси, тільки там вони могли собі скласти думку і взяти на себе відповідальність за таке рішення. Йшла війна під виглядом миру, а на війні треба було робити найжахливіші речі, якщо не хочеш програти. На війні мета виправдовує засоби і накази треба було виконувати наосліп. Наосліп, так він вирішив для себе. Якщо хтось біля гармати або на бомбардувальнику почне в деталях уявляти собі те, що робить, що скоює, то просто збожеволіє. Тому і він цього не робив, йому треба було просто спустити курок, і більше ні про що він не хотів думати. Робити те, що тобі кажуть. Цього від нього і вимагали. Лише націлитись, спустити курок, і більше нічого.

Він поїв унизу в їдальні. З'їв декілька булочок, випив склянку соку і чашку кави. Тоді повернувся до себе в кімнату і прийняв таблетку.

Можливо, професор не прийде. Була субота, і шанс, що він не прийде, був великий. А завтра неділя, роботи не буде. Наказ гласив: у будинку на Штігльмайєрплац, і його він дотримає. Він не пішов до Німфенбурга, де мешкав професор, хоч шанси там були в тисячкрат кращі. Він тримався свого завдання, а що торкається його, то професор міг би взагалі не приходити. Залишилось ще сім таблеток, ще сім днів, і тоді він мусить повертатись. Вночі він не спав і почував себе погано. Він попрямував через Дахауерштрасе до площі. Стояла сонячна осіння погода, але почувався він як сомнамбула, ніби пробирався через ватяний світ. Ось і будинок, а там — трамвайна зупинка. Він став чекати. Була чверть по дев'ятій. Він пройшовся в бік Німфенбургерштрасе, проте повернувся, коли вдалині побачив трамвай. Все повторилось, як учора і позавчора, — кожний трамвай приносив з собою напруження, долю полегшення, і чекання продовжувалось. За якийсь час він захотів пити. Він залюбки зайшов би до пивної і хильнув би кухоль левенбрауського, та ризикувати не мав права, а раптом з'явиться професор. Він отримав завдання і стоятиме на посту. Була за чверть десята. Не треба так сушити собі голову. Може, професор і сьогодні не прийде. Він знову запалив цигарку, і знову показався трамвай. Третім з нього вийшов професор. Його ніби вразила блискавка, він був шокований і разом з тим виникло щось таке, що подіяло на нього заспокійливо. Жереб кинуто, змінити вже нічого не можна, вороття немає. Леонід без роздумів обернувся і попростував до будинку №12. Він зайшов до будинку і, не оглядаючись, вийшов на другий поверх. Він знав, що має приблизно хвилину переваги. Він відгвинтив запобіжник і скрутив тоненькі циліндри газетою. Він почув, як професор став підніматися по сходах і нарешті побачив його самого. Леонід почав спускатися сходами. Лівою рукою взявся за поручні, а в правій тримав ранкову газету. Професор побачив, що хтось спускається йому назустріч, досить неввічливо, бо загороджував мало не всі сходи. Професор змушений був притиснутися до стіни. У той момент, коли вони вже розминалися, Леонід підвів скручену газету і вистрілив у чоловіка, який нічого не підозрював. Він навіть не глянув на нього, а продовжував спускатися сходами. Йому видалося, що професор спіткнувся і похитнувся вперед, але він прискорив ходу і витягнув з лівої кишені штанів хустку, в якій була ампула. Внизу у вестибулі роздушив ампулу і вдихнув протиотруту.

Все відбулося наче вві сні, машинально. Газету він засунув недбало до правої кишені і, тримаючи хустку перед носом, вийшов надвір. Тут він мало не наштовхнувся на щось біле. Він виконав своє завдання наосліп, проте здавалося, що він і вулицями йшов наосліп. Він пішов по Бріннерштрасе і все ще не вірив, що це зробив. Я зробив це, подумав він. Я зробив це насправді! Він ішов далі по Кенінгсплац, Кароліненплац. Коли переходив Оттоштрасе, то через свою неуважність мало не потрапив під авто. Його почало тіпати.

Що ж то було, те біле? Напевне, дамська блуза. Коли переходив Одеонплац, то побачив, як світить сонце, а люди були вдягнуті майже по-літньому і здавалися веселими. До нього знову повернулася здатність ясно мислити, і він зайшов до Королівського саду. На мості він сперся об поручні і зосередився на воді. Дна не було видно. Тоді дістав з кишені газету і випустив зброю до води. Газету та хустку по черзі викинув до кошиків для сміття. Все було позаду, все. Він сів до трамвая, зробив пересадку і знову під'їхав до Штіґльмайєрплац. Перед входом до будинку він побачив натовп та поліцейське авто. Я зробив це насправді, подумав він знову.

Леонід повернувся до готелю і попросив підготувати рахунок. У своєму номері спалив паспорт на прізвище Фагель і витягнув із-за дзеркала паспорт на прізвище Ґеорґ Геннінґ. Решту таблеток викинув до туалету і спустив їх водою. Попри все його почало огортати якесь почуття радості. Все було позаду, і він вертався до Берліна.

Він склав для Бориса письмові звіти у двох варіантах. У першому висвітлив лише подробиці поїздки. Другий звіт був лаконічний: «В означеному місті я зустрів знану мені особу і поздоровив її. Я певний, що привітання було вдалим». Тоді зателефонував до Гедвіг, що заїде за нею. Він хотів її бачити, водночас хотів сховатися від неї, боячись потрапити їй на очі, неначе їй усе відомо.

— Привіт, хлопчисько! — прощебетала вона весело і поцілувала його. — Як справи? Маєш змучений вигляд.

Він звів плечима.

— Перекладати завжди важко. Мусиш говорити і слухати за двох. Тішуся, що знову тут.

Вона не стала його далі розпитувати.

— Любий, не будеш сердитися? Я хотіла ще глянути на чеський павільйон. Вони отримали нові платівки, якщо не піти зараз, то зможу вибратися щойно наступного тижня. До того часу все розберуть.

— Певно, моя дівчинко. Підемо зараз.

Вони сіли на електричку, і Гедвіг стала розповідати про клопоти, які мала з однією клієнткою.