Розділ «22»

— Я знаю про одного капітана, — розпочав Леонід, — якому дали наказ убити у Франкфурті якогось емігрантського лідера. Капітан уже давно працював в органах, десь стільки ж, як я. Але вбити наказали вперше. Різниця між мною і ним полягала в тому, що він був одружений. І він узяв розповів про все своїй дружині. Здається, вона була віруючою і переконала його не чинити вбивства. Він вилетів до Франкфурта, а його дружина, вона була інженером, залишилася з вісімнадцятимісячним сином у Москві. Капітан попередив того чоловіка, якого мав убити, і той розповів про все американцям. Капітан показав їм свої фальшиві документи, показав свою зброю, серед якої був і портсигар, який стріляв отруйними кулями. Він усе їм розповів і виказав двох спільників. А вони йому не повірили. Можливо, йому повірили б, коли б він спробував свою інформацію продати. В те, що хтось прийшов до них з почуття моральної відповідальності, вони просто не могли повірити. Були такі, що вважали його провокатором, і ніхто не знав, що з ним робити. З того всього капітан передумав і захотів якомога швидше повернутися до Москви, щоб повідомити про арешт своїх спільників та про власний провал і втечу. Він про всяк випадок і таку легенду приготував, розраховуючи на те, що в Москві вона спрацює і що його більше нікуди не пошлють. Та американці вдалися до показної бравади: влаштували йому прес-конференцію. Капітан ще сподівався тоді, що вони допоможуть дружині та синові сховатися в американському посольстві в Москві, а потім при нагоді переправлять на Захід. Не знаю, що їм там стало на заваді, можливо, ті американці були надто сонні, але допомогти дружині і дитині не вдалося. Цією прес-конференцією капітан і вирішив їхню долю. Я ще розмовляв про той випадок зі своїм шефом у Берліні, з Борисом. «Ми ще до нього доберемося», — сказав він тоді. Через якісь три з лишком роки його, незважаючи на всю охорону, отруїли. Як на мене, то смерть була для нього єдиним виходом. Мені навіть страшно подумати, що подібне може статися з тобою.

Гедвіг дужче притулила його руку до себе і прошепотіла: «Ми будемо разом!»

— Хто його знає! Чорт побирай, саме так: хто його знає! Події розгортаються так, що з нами може статися всяке...

— Про що ти говориш?

— Що або зі мною, або з тобою може статися нещасний випадок.

— Як тобі таке спадає на думку? Тобі вже повсюди привиджуються духи!

— Ні, дівчинко, нічого мені не привиджується. Таке вже частенько траплялося. І не рахуватися з цим не можна. Якщо з тобою щось станеться, то навряд чи накладу на себе руки, а скоріше всього знову виконуватиму їхні доручення. Якщо ж зі мною щось станеться, то тебе залишать у спокої, навіть тепер, коли ти все знаєш. Житимеш не в Москві і не в Німеччині, а десь у якійсь дірі і радітимеш, що зможеш заробити для себе і для дитини на шматок хліба. До того ж ти сама мовчатимеш про все, що знаєш, бо тобі і так ніхто не повірить.

Він побачив блиск ненависті в її очах і одразу додав:

— Та я не думаю, що дійде аж до такого. Все залежить від того, як вони оцінюють теперішню ситуацію і яку вагу ще мають обіцянки голови комітету. Але ясно одне: справи кепські! Іншого на нашому місці вже давно б пришили. Зрозумій це. Я надто велика загроза для них, а вони не сидітимуть склавши руки. Те, що Алексєй Ніколаєвіч ще не взявся за нас, свідчить про те, що він дає тим самим зрозуміти, що міністр свого часу прийняв помилкове рішення, а рацію-таки мав він. Та без переконливих аргументів самочинно він нічого вчинити не може. Але що буде потім, коли все зміниться і на голову нам звалиться біда?

Та про свою найбільшу гризоту Леонід Гедвіг признатися не наважився. Це не обов'язково мусить бути автокатастрофа чи якийсь інший нещасний випадок, щоб її прибрати. Жінка може вмерти і під час пологів. І тому не бажав, щоб вона народжувала дитину тут, у Москві. Говорити про це він боявся, бо якщо їй не дозволять поїхати до Берліна, то їй таки доведеться лягти в тутешній пологовий будинок. Хай краще вже нічого не знає.

— То що ж ми можемо зробити? — запитала Гедвіг.

— Якщо пощастить, то поїдеш до Берліна. Там ти будеш у більшій безпеці...

— А ти? Хіба думаєш, що я тебе кину?

— Коли ти будеш у Берліні, то і я почуватимуся тут безпечніше. Якщо вони щось затіяли проти мене, то напевне не відпустять тебе. Звідси втекти неможливо, але з Альбрехтсгофа одразу можна чкурнути до Західного Берліна. Не думаю, що вони мені щось зроблять, поки ти там.

— Але що з того двотижневого дозволу?

— Цього досить. Коли вже будеш там, то стань на лікарняний облік і дістань довідку про те, що тобі не можна подорожувати. Думаю, що це неважко. А якщо пощастить з лікарем, то зможеш і після пологів затриматися на пару місяців.

— А ти?

— Якщо тобі вдасться затриматися в Берліні на довший час, то їм тут доведеться примиритися з цим. Спробуєш тоді передати через радянське посольство в Берліні особистого листа голові держбезпеки. Напишеш, що почуваєш себе самотньо, що тобі погано без мене, а сама приїхати не можеш і просиш тому, щоб мене відпустили на час пологів.

— Але тут і вигадувати нічого. Мені аж страшно подумати, що в той час тебе зі мною не буде.