Розділ «17»

Спочатку подали коньяк, справжній вірменський. Генерал поводився напрочуд запопадливо, і, перш ніж сісти за стіл, сказав Леонідові, що за успішне виконання важливого завдання уряду та партії його нагородили орденом Бойового Червоного Прапора. В наступні дні Леонідові доведеться виїхати до Москви для вручення високої нагороди.

Зібралися вони втрьох: Леонід, Борис та генерал, який, як здавалося Леонідові, мав бути шефом КДБ у Східному Берліні. Вечерю влаштували на честь Леоніда. На стіл подали каспійську чорну ікру, камчатську червону лососину та птицю, червоне та біле вино, шампанське та горілку. Генерал розпитував про враження від Заходу, про тамтешній рівень життя і, взагалі, він виявився чудовим господарем вечора. Вже коли всі перебралися до іншої кімнати на каву, генерал повідомив, що після отримання нагороди Леонідові доведеться на якийсь час затриматися в Москві, поки справа з Зарембою не уляжеться. За той час він міг би пройти підготовку для подальшої роботи у Західній Європі.

— Перед вами багатообіцяюче майбутнє, — додав генерал, припалюючи сигару від полум'я свічки. — У вашому житті наступив вирішальний момент, дорогий мій Свободо, перед вами блискуча кар'єра.

— І не виключено, що через рік ти вже будеш на моїй посаді, — втрутився Борис.

Вони були в такому чудовому настрої, що Леонід наважився. Він просто змушений був наважитися, адже йшлося про його життя, навіть більше, ніж життя. Знаючи, що ставить на кін безпеку Гедвіг, він почав з великою осторогою:

— Я тут познайомився з дівчиною, яка мені дуже дорога.

— Це цілком природно, — відповів генерал у хорошому душевному стані від розкішної вечері.

— Ми заручені.

Генерал обернув сигару, щоб роздивитися, як вона горить.

— То, може, запропонуйте їй гроші, — повільно відповів генерал. Він мав явно комерційну жилку. Міг би спокійно очолити той мюнхенський нічний заклад. За все своя ціна: за ікру і за горілку, за добру сигару, за вбивство чи за дівчину. — Дітей ще немає? Ти дивись-но.

— Я хочу з нею одружитися, — наважився нарешті Леонід. — Вона... вона насправді мені подобається, і думаю, що це могло б піти на користь справі. При виконанні нового завдання таке одруження могло б стати свого роду легалізацією... Знаю, що загальноприйнято надавати перевагу радянським жінкам, хоч саме з німецькою дружиною мені на Заході скоріше повірять, що я фольксдойче.

— Але легенда Фагеля вже себе вичерпала, — втрутився Борис.

Проте генерал не мав жодного бажання, щоб хтось зіпсував йому цей вечір.

— Краще всього обговорите це питання в Москві, — відповів він, даючи зрозуміти, що справа для нього на цьому вичерпана. Навіщо перейматися підлеглим, який через декілька днів і так не служитиме в його підрозділі?

У Москві одразу відмахнулися від його прохання. Прибув він поїздом, його зустріли і відвезли до готелю «Ленінград». Через пару днів за ним заїхали і забрали на зустріч з шефом відділу КДБ Алексєєм Ніколаєвічем до готелю «Москва». Це був чоловік невисокого зросту, гладкий, з круглим, добросердечним обличчям з посивілими скронями, елегантно вдягнутий. Виглядав він як успішний бізнесмен на зразок «живи і дай жити іншим», що аж ніяк не відповідало засадам високопоставленого керівника КДБ, і хоч ця подоба і була ілюзорною, справляв він усе-таки враження людини щирої. В розмові з Алексєєм Ніколаєвічем вони торкнулися майбутнього Леоніда. На думку шефа відділу, Леонідові зараз із метою безпеки краще залишатися в Москві і продовжити перепідготовку, поки смерть Заремби забудеться. Крім німецької мови, доведеться вивчати і англійську, після чого його на декілька років пошлють до Західної Європи, де виконуватиме завдання подібного кшталту. Не виключено, що разом з тим йому доручать керівництво групою агентів. Розмова протікала у дружньому тоні, але спроба про одруження з Гедвіг не увінчалась успіхом. Леонідові навіть не дали змогу обгрунтувати своє рішення. Практика довела, що співробітникові КДБ краще всього не одружуватися з іноземкою, і краще всього цього правила дотримуватися, затявся генерал і запропонував Леонідові поміркувати над його словами. Отож його прохання не просто відхилили, йому дали зрозуміти, що воно нереальне. Леонід зрозумів, що краще не напосідати, бо від Алексєя Ніколаєвіча нічого доброго чекати не слід.

У наступні дні, в очікуванні вручення нагороди, він аналізував ситуацію, в якій опинився. Запропонована Ніколаєм Алєксєєвічем перспектива страшила: «виконувати завдання подібного кшталту», отже — нові вбивства. А він наївно думав, що Заремба — останній, він ще дав собі слово, що Заремба останній і жодної жертви більше. Тепер вже сам собі не вірив. Щоразу він робить для них те, що вони хочуть. Якщо заберуть йому Гедвіг, то хоч руки на себе накладай... Мар'яна мала рацію: тільки Гедвіг зможе його врятувати. Він не знав як, але лише вона могла це зробити. Хоч як собі і не клявся, що більше не вбиватиме, але вони візьмуть над ним гору. Знову його переконуватимуть, знову заженуть у кут, і вибору не буде. Це вони робили граючись, не задумуючись, для цього вони мали цілий апарат. Якщо доведеться залишитися в Москві без Гедвіг, то він пропав. Сам він не знайде в собі сили їм протистояти. Можна викинути зброю до води, можна повернутися, не виконавши завдання, та вони даватимуть нові завдання і знову тебе відправлять їх виконувати.

Леонід пригадав дану Гедвіг обіцянку про те, що у випадку безвиході вони разом утечуть на Захід. Та його там завжди зможуть знайти. Такого, як він, у спокої не полишать. Хіба мало прикладів? Втекти до американців він не міг. А якщо втече до Західної Німеччини під чужим прізвищем, то знайти його буде неважко. Спочатку потрапить до інфільтраційного табору в Західному Берліні, де аж кишить агентами. Про його прибуття одразу стане відомо. І навіть якщо йому вдасться, а це вже зовсім малоймовірно, живим вибратися із Західного Берліна, то він змушений буде здатися на ласку адміністрації зі справ біженців. Без допомоги державних установ чи компетентних органів згодних приховати його минуле і обійти встановлений порядок реєстрації і виробити для них обох документи під цілком новими прізвищами, така втеча — чисте самогубство. Залишається ще спроба переговорити з головою Комітету державної безпеки, хоч це й дуже небезпечно. При врученні нагороди напевне буде присутній Алексєй Ніколаєвіч, який, так само як і Борис, негативно ставиться до його одруження. Від однієї лише думки, що вони зможуть йому відібрати Гедвіг, його охопив гнів. З одного боку, краще Гедвіг узагалі не вплутувати, а то виникне ризик, що вони надто нею зацікавляться, а з іншого, вони хочуть, щоб він на декілька років залишився в Москві. Вони хотіли, щоб той Ганс Фаґель, якого вони собі створили, зник. Та все ж варто спробувати. Якщо голова не буде заперечувати проти їхнього одруження, то решта мовчатиме. А якщо голова відмовить йому, що тоді?

Немислима річ, але голова комітету державної безпеки Леонідові не відмовив. На прийом до голови за ним заїхав Віктор Андреєвіч. У приймальні вже чекав Алексєй Ніколаєвіч. Голова комітету був красень-мужчина з широким обличчям, з широко поставленими очима і вольовим ротом. Вже майже рік він обіймав цю посаду і вважався одним із наймогутніших керівних функціонерів Радянського Союзу. Коли вони зайшли до його кабінету, він підвівся з-за письмового стола і щиро привітався. На столі Леонід побачив свою особисту справу, а поверх неї своє фото. Господар кабінету вийняв з папки постанову Верховної Ради і почав її зачитувати. За виконання важливого урядового завдання Леоніда нагороджують орденом Бойового Червоного Прапора. Тоді показав йому постанову, підписану маршалом Ворошиловим, Головою Ради Міністрів СРСР та Георгадзе, секретарем Президії Верховної Ради. Через свою секретність постанова мала зберігатися в особистій справі. Відтак голова вручив футляр з високою нагородою і побажав Леонідові щастя, після чого його поздоровили Алексєй Ніколаєвіч та Віктор Андреєвіч. Після цієї короткої урочистості голова комітету запросив усіх сісти за стіл і попросив Леоніда розповісти про справу Заремби, починаючи від його появи на роттердамському цвинтарі. А про саме вбивство він хотів почути всі подробиці, так що Леонід навіть нарисував ескіз під'їзду і вказав на ньому, де стояв він, а де Заремба. Тоді слово знову взяв голова і розповів про нелегке, але почесне завдання, яке чекає на Леоніда після закінчення спецперепідготовки та мовних курсів. І тут Леонід наважився завести розмову про Гедвіг.

— Вона походить з робітничої сім'ї, сама теж працює і є симпатиком соціалістичних ідей.