Розділ «17»

— Все набагато страшніше, ніж думаєш, Геді. Я не повинен був входити у твоє життя. Але так уже сталося, а я страшенний егоїст, заради якого ти все повинна поставити на карту. І коли кажу все, то дійсно маю на увазі все. Все може закінчитися добре, а можемо й накласти головою. Може трапитися, що доведеться робити речі, які будуть тобі огидні. Отож добре подумай, перш ніж зважишся. Але одне пообіцяй мені твердо: нікому про це не розповідай. Ніхто не повинен знати, хто я такий.

Все було неправдою, і він добре це знав. Якщо бути чесним... якщо бути чесним, то треба було розповісти про вбивство професора та Заремби і не підказувати їй відмовки на кшталт: «Не роби цього, Геді! Ти навіть не уявляєш, на що наважуєшся». Саме такі відмовки штовхатимуть її до того, щоб з ним погодитися. Весь той акцент на небезпеку і ризик мав свідомо чи підсвідомо відвернути її увагу від того, що могло у неї викликати до нього справжню відразу через те, що, очевидно, це він зраджував людей, спричиняючи їм горе та біль, що своїми діями, про які вона навіть не наважилася запитати, допомагав апаратові, який у її очах поневолював і тероризував цілі народи. І якщо вже був схильний спростувати хибні погляди Гедвіґ (а саме такими він їх і вважав), виправдовуючи діяльність Комітету державної безпеки як боротьбу за мир і щастя у світі, то вже при одній згадці про професора та Зарембу всі ці виправдання виявлялися пустими словами. Будь перед ким він виправдав би ці вбивства. Навіть для самого себе знайшов би залізні аргументи. Тільки перед Гедвіг він пасував, він ніколи не наважиться їй про них розповісти.

Вони домовилися, або, краще сказати, він дав їй три дні на роздуми. Тоді зайде за відповіддю. Але вже ввечері, другого дня, знемагаючи від самотності, він прийняв рішення виїхати не попрощавшись.

«Я принесу тобі лише нещастя, — писав він у своєму листі. — Це не для тебе — брехати і лицемірити, це проти твого єства, проти всього того, що мені так любо, любіше за твою вроду...»

Листа він порвав. Що це з ним? Виходить якесь полум'яне освідчення в коханні, а не прощальний лист. Він сів за стіл і взявся за ручку. «Люба Гедвіг, забудь мене. Л.» Ось і все. Леонід заадресував конверт і почав пакувати свої речі. Про те, що буде далі, думати не хотілося. Пора вертатися до Москви, пора пояснювати, чому вона не повернулася разом з ним. Ще не пробило восьму, як у двері постукала господиня квартири і сказала, що прийшла фройляйн Вебер.

— Геді, — лише встиг промовити, як вона опинилась в його обіймах. Леонід поміг їй роздягнутися.

— Я не в силах чекати до завтрашнього дня. Від цих роздумів можна просто збожеволіти. Я кохаю тебе, хлопче. Кохаю до нестями. Це єдине, що я знаю. Ні про що думати не можу і не хочу.

Леонід відчув, як вона затремтіла від холоду і накинув на її плечі свій піджак.

— Піду заварю кави.

Коли повернувся з кавою, вона вже розкрила адресованого їй листа. Вона присіла з ним у руках і з жахом прошепотіла: «Ти хотів піти від мене?»

Він кивнув головою.

— Так, бо принесу тобі одне лише нещастя. Та коли ти вже тут, то нікуди тебе не відпущу.

Він долив до кави трошки горілки.

— Прошу, випий і зігрійся.

— Ти насправді хотів піти від мене? — недовірливо запитала вона.

— Так, — відповів він, — здається, що кохаю тебе дужче, ніж думав.

Він зняв її туфлі і почав їй розтирати ноги. А вона сьорбала малими ковтками з великої чашки, яку обхопила обома руками.

— І ти б справді пішов від мене? — повторила вона з недовірою.

Він знову кивнув головою.

— Я не можу без тебе, — промовила вона. — А що б ти робив без мене?