Розділ «17»

— Але хіба в Москві мало вродливих дівчат, товаришу? Чому тоді чужоземка?

Леонід глянув на голову, намагаючись угадати, які думки рояться в його голові. Так уже склалося, що тривалий час він жив не в Москві, а в Берліні, де й познайомився зі своєю дівчиною, яку і покохав. Знала вона його тільки як Ганса Фагеля, як перекладача ДІА, проте він не сумнівався в тому, що вона не кине його, коли дізнається, хто він такий насправді. Якщо доведеться на довший час залишитися в Москві, то хотів би з нею одружитися. Він уже говорив про це з товаришами в Карлсгорсті, власне тоді вперше і було обмірковано значення такого кроку для його подальшої служби. Для роботи на Заході йому було б легше укорінитися там з дружиною-німкенею. Товариш генерал і порадив йому обговорити це в Москві. Він пішов на ва-банк, якщо його задум провалиться, то йому кінець. Все було брехнею. І про Гедвіґ, яка була симпатиком соціалістичних ідей, і про те, що вона не мала би нічого проти співробітництва з КДБ, і про генерала, який позитивно поставився до його плану. Перший-ліпший запит до Карлсгорста не лишив би каменя на камені від його оповідання. Але голова тільки глянув на Алексєя Ніколаєвіча і сказав: «Ну що ж, товариші, якщо з цією дівчиною все гаразд, то ми не маємо права відмовити. Ми ж не можемо приймати дискримінаційні рішення стосовно до наших друзів з країн народної демократії». Тоді він глянув на Леоніда і промовив: «Якщо ця дівчина виявиться політично зрілою готовою допомагати у майбутній вашій роботі, то можете, як на мене, з нею одружитися».

— Геді, — почав він обережно, — мушу багато дечого тобі розповісти. Боюсь, що ти будеш шокована. Тільки пообіцяй мені, що даси мені виговоритися, перш ніж приймеш якесь рішення.

Вона підвела погляд і лише кивнула головою. Обличчя її стало напруженим, очі наповнилися страхом. Обоє сиділи в її кімнатці, вона на краю ліжка, він на єдиному стільці. Їй хотілося, щоб він сів поруч із нею, а не на це тверде дерев'яне сидіння, на яке вона вночі вішала свій одяг. Та він не захотів, і тут вона одразу зрозуміла, що розмова буде серйозною. Перш ніж розпочати, Леонід відвів свій погляд і втупився на електричний обігрівач, який вона щойно ввімкнула.

— Хочу тобі сказати, — почав він нервово, — я не той, за кого себе видаю. Мене звати не Ганс Фагель, я не перекладач і не німець. Я не маю права розповідати тобі про це, не маю поки що, але вважаю, що ти повинна знати про це...Я співробітник радянської секретної служби.

— Тільки не це! — злякано вигукнула вона, ніби намагаючись заперечити правду.

Він хотів був викласти все поступово, якось її підготувати, але всі заздалегідь обдумані слова випали йому з пам'яті, і правда вийшла наяв, неждано-негадано. Леонід глянув на Гедвіг і побачив, як вона сполотніла і затремтіла. Вона чекала усього, чого завгодно, тільки не цього.

— Ти що... росіянин? — нарешті відважилась вона, коли Леонід замовк. В її враз охриплому голосі він почув повне спантеличення, зневіру, відразу і пригніченість водночас.

— Ні, я українець, і звати мене Леонідом... Леонідом Свободою. Тільки не подумай, що я добровільно став тим, ким є. Ще коли був студентом у Львові, мене якось піймали без квитка в поїзді. Ми робили це частенько, бракувало грошей, і, окрім цього, це вважалося свого роду бравадою. Через це я почав мати справу з поліцією, яка з'ясувала, що мої родичі мали антиросійські і антикомуністичні настрої. Якщо захочеш, то розповім тобі колись про це детальніше. Те, що було поліції відоме, було достатнім, щоб засадити всіх нас, батька і матір, моїх двох старших сестер і мене, за грати або вислати до Сибіру. Щоб їх і себе врятувати, був лише один вихід: співпраця з таємною поліцією. Здавалося, що вони небагато від мене вимагатимуть, а коли я виконаю їхнє доручення, то зможу продовжити навчання, а родина буде в безпеці. Мені було всього дев'ятнадцять... і до того ж я не вірив у те, в що вірили вдома, я вірив у те, що нам говорили на лекціях із суспільних наук. Хоч як там було, я погодився на співпрацю. Той, хто не знає, що у нас коїться, той не зрозуміє мене, але у нас десятки, а то і сотні тисяч людей змушені стати агентами.

Він дивився то на обігрівач, то на підлогу, не наважуючись глянути їй у вічі. Йому завжди здавалося, що обставини все пояснять, ба навіть виправдають його. На якусь мить йому видалося, що прочитав у її очах думку про те, що вона вважає його зрадником.

— Я не сподіваюся, що ти мене зрозумієш. Навіть якби і довідалася про все. Інколи я сам нічого не розумію. Згодом почали від мене вимагати таке, що приховувати це стало неможливо. Я вже не міг залишатися вдома, кинув навчання. І тоді вони вже мали мене повністю в своїх руках. Не думай, що я сильно опирався. Більше всього я переживав, що завдав своїм домашнім болю і що вони ніколи мене не зрозуміють. Я сильно переймався тим, що мене більше ніхто не любить, а щодо моєї роботи, то був переконаний, що вона служить добрій справі. Відтак я опинився через декілька років тут, де й познайомився з тобою. Ніхто не повинен був знати, хто я, навіть ти. Якраз ти і не мала знати, бо я страшенно боявся, що ти мене кинеш. Найважче було говорити тобі неправду. Вона ніби весь час між нами стояла стіною. Я не хотів, але мусив, заспокоюючи себе думкою, що найголовніше, що я тобі сказав, є правдою: «Я кохаю тебе понад усе!»

Він знав, що вона плаче, але не наважився на неї глянути.

— Я не міг отримати дозволу на одруження з чужоземкою, моє начальство про це навіть і слухати нічого не хотіло. А тепер мене відкликують до Москви, де вивчатиму іноземні мови. Я вже був там минулого місяця і знову просив дозволу. При цьому я сказав, що ти маєш соціалістичний світогляд, є симпатиком СРСР і що будеш готовою після закінчення перепідготовки допомагати мені. Послухай ще трошки. Знаю, що все це не так, навіть не хочу, щоб воно так і було, зрозумій, я ніколи нічого подібного не вимагатиму від тебе. Я змушений був так говорити, бо хотів залишити собі хоч якийсь шанс. І вони погодилися.

Леонід замовк. Алексєй Ніколаєвіч наполягав, щоб він ще зачекав декілька місяців, проте Леонід вирішив прискорити хід подій, перш ніж там почнуть збирати інформацію. Зрештою, сам голова не мав нічого проти за умови, що наречена Леоніда приїде спочатку на декілька тижнів до Москви.

— Вони сказали, щоб я розмовляв з тобою на політичні теми і при цьому дав би зрозуміти, що працюю на КДБ. Тоді я мав би запитати твоєї згоди на співпрацю. За твоєї відмови я мав би повернутися сам, за твоєї ж згоди можу взяти тебе з собою на декілька тижнів до Москви. Від твоєї відповіді мало б залежати, чи я можу розкритися перед тобою і чи ми житимемо надалі разом.

Це занадто для неї, подумав Леонід. Виглядала вона вже зовсім пригнічена.

— Я не прошу тебе приймати якесь поспішне рішення, прошу тільки: обдумай усе. Але я мушу знати, чи готова ти поїхати зі мною і заради нашого одруження удавати з себе прихильника СРСР. Протягом наступних двох років мені не даватимуть жодних завдань, бо я буду навчатися. Єдине, що тоді проситиму тебе: бути обачливою у своїх висловлюваннях і триматися так, наче пристаєш на їхні пропозиції. Ми житимемо в Москві, і то навіть непогано, бо я досить пристойно заробляю. А що буде потім — побачимо. Якщо нас зашлють на Захід, то завжди матимемо змогу втекти. Знаю, що ти ніколи не погодишся працювати на них, зрештою, і я цього не хочу. Дай мені виговоритися. Я дуже хочу, щоб ти була зі мною. Мені втрачати нічого, а тобі, Геді, є що. Якщо бути чесним, то мав би сказати: «Не роби цього, Геді! Ти навіть не уявляєш, на що наважуєшся. Справа небезпечна, набагато небезпечніша, ніж думаєш. До того ж усе може закінчитися невдачею. Я просто не маю права просити тебе про це».

— Але...але чому ми не можемо одразу тепер втекти? — нарешті запитала вона. Леонід на знак незгоди похитав головою.

— Мої батьки, мої сестри, мій швагер, а можливо, і твій батько і брат...

Леонід побачив, як страх у її очах змінюється на відчай.