Розділ «36»

Адамберґ насупив брови і підсвітив посвідчення особи.

— Тебе ще й не звати Еллер-Девіллем? — здивовано запитав він.

— Ні! Ви самі бачите, що помиляєтеся! Той тип на мене напав!

— Поставте його на ноги, Ретанкур. І відведіть у машину.

Адамберґ підвівся й занепокоєно повернувся до Есталера.

З його одягу стікала брудна вода. Юнака звали Антуан Юрфен, він народився у Ветіньї, в Луар-е-Шер. Просто друг Марі-Бель? І старий на нього напав?

Есталер повернув до життя тіло стариганя, який тепер сидів біля нього, тримаючись за плече.

— Есталере, — наблизившись, запитав Адамберґ. — А чому ви не побігли, коли я вам наказав?

— Вибачте, комісаре, що не послухався. Але Ретанкур бігає втричі швидше за мене. Цей тип був уже поза зоною моєї досяжності. Тож я подумав, що вона — наш останній шанс.

— Дивно, що батьки назвали її Віолет[35].

— Знаєте, комісаре, немовля ж завжди маленьке, і ніяк не передбачиш, що воно перетвориться на універсальну бойову машину. Але вона як жінка дуже добра, — додав він. — Дуже люб'язна.

— Правда?

— Її просто треба знати.

— Як він?

— Він дихає, але вода потрапила йому в бронхи. До всього ж він іще й поранений, виснажений, з хворим серцем. Я викликав швидку, правильно?

Адамберґ став на коліна і спрямував ліхтарик в обличчя старого, який притулився до плеча Есталера.

— Чорт забирай. Декамбре.

Адамберґ узяв його за підборіддя і м'яко потрусив.

— Декамбре, це Адамберґ. Розплющіть очі, друже.

Декамбре із зусиллям підняв повіки.