Розділ «36»

— Чорт забирай.

— Знаю, комісаре.

Адамберґ повернувся в машину. Змоклий одяг прилип до тіла, а спина взялася дрижаками. Есталер сів за кермо, а Ретанкур — позаду разом із в'язнем. Він нахилився до дверцят.

— Есталере, це ви забрали мої черевики? — запитав він. — Я не можу знайти їх.

— Ні, комісаре. Я їх не бачив.

— Тим гірше, — сказав Адамберґ, перелазячи на переднє сидіння. — Не сидіти ж мені там усю ніч.

Есталер рушив. Юнак припинив волати про свою невинність, притиснутий неосяжною вагою Ретанкур.

— Відвезіть мене додому, — сказав Адамберґ. — І скажіть нічній команді починати допит Антуана Юрфена Еллер-Девілля Журно чи як там іще його звати.

— Юрфен, — пробурмотів юнак. — Антуан Юрфен.

— Встановлення особистості, домашньої адреси, перевірка алібі і все решта. А я ж займуся цим клятим деревним вугіллям.

— Де? — запитала Ретанкур.

— У своєму ліжку.

Випроставшись у темряві, Адамберґ заплющив очі. Три образи вимальовувалися крізь серпанок утоми і денних подій. Коржики Клементини, втоплений телефон, деревне вугілля. Він вигнав з думок коржики, оскільки ті не мали жодного інтересу для слідства — вони лишень фермата для душі сіяча і його бабусі. Як загублений дух, прийшов до нього мобільний потопельник, уламки судна після кораблетрощі, яка могла б фігурувати в «Сторінці історії для всіх» Жоса Ле Ґерна.

Мобільний телефон Адамберґ, автономний заряд З дні, вирушив на схід по вулиці Деламбр, досягнув каналу Сан-Мартен і пішов на дно. Екіпаж утрачено. Жінку на облавку, Каміллу Форестье, втрачено.

Домовилися. Не телефонуй, Камілло. Йди. Байдуже все. Лишалося тільки деревне вугілля. Отже, повертаємося на самий початок.

Дамас був дуже розумним чумологом, і все ж припустився величезної похибки. Ці два речення не узгоджувалися між собою. Або Дамас нічогісінько не знав про чуму, тому помиляється, як пересічний обиватель, розмальовуючи чорним тіла своїх жертв. Або Дамас усе ж таки трохи на цьому знався і ніколи б так не помилився. Не така людина, як Дамас. Не такий педант стосовно старовинних текстів, де він позначав усі пропуски, які дозволяв собі. Ніхто не змушував Дамаса додавати ці три крапки, які ускладнювали читання «химер» Глашатаєм. Усе було в тих маленьких крапочках, які вказували на сліпе обожнювання ерудитом оригінального тексту. Обожнювання чумолога. Тексти Древніх не рвуться на шматки і не складаються, наче банальна мішанина. Їх потрібно шанувати і обожнювати, ніби святиню, не допускаючи блюзнірства. Люди, які ставлять три крапки, не розмальовують тіла вугіллям. Вони не припускаються такої величезної похибки. Це була б неприпустима образа бича Божого, що потрапив до рук ідолянина. Той, хто вважає себе володарем віри, сам глибоко вірує. Дамас використовував силу Журно, і він був останнім з усіх, хто наважився б нею гратися.

Адамберґ підвівся і покружляв своїми двома кімнатами. Дамас не розривав Історію. Він же ставить три крапки. Отже, Дамас не розмальовував вугіллям тіла. А отже, і не вбивав. Вугіллям вимазувалися сліди від задушення. Це був останній жест убивці, і Дамас би такого не зробив. Не розмальовував вугіллям, не душив, не роздягав, не відмикав дверей.

Адамберґ закляк біля телефона. Дамас здійснював лише те, у що він вірив. Він був володарем чуми, а отже розсилав оголошення, малював четвірки і випускав зачумлених бліх. Повідомлення віщували повернення справжньої чуми, звільняючи його від важкої ноші. Ці оголошення бентежили громадську думку, запевняючи його у поверненні всемогутності. Ці листи сіяли збентеження, розв'язуючи йому руки. Намальовані четвірки обмежували сферу впливу завданих ним збитків, заспокоюючи совість його уявного і надзвичайно ретельного вбивці. Для володаря не припустимий приблизний вибір. Четвірки слугували необхідним обмеженням, щоб випущені комахи покусали лише мішень і нікого більше. У жодному разі Дамас не мав наміру перебити всіх мешканців багатоповерхівки, якщо він хотів знищити лише одного. Це була б неприпустима незграбність для нащадка Журно.

Ось що робив Дамас. Він вірив у це все. Щоб відродитися, він поширював свою владу на тих, хто знищив його. Він підкинув під п'ять дверей безсилих бліх. Клементина «завершила роботу», підкинувши комах під двері трьох останніх мучителів. На цьому й завершуються неефективні злочини легковірного сіяча чуми. Але хтось убивав за Дамасовою спиною. Хтось утілився в його привида і справді вбивав замість нього. Хтось дуже практичний, хто ні хвилі не вірив у чуму і нічого про неї не знав. Хто вважав, що шкіра зачумлених чорніє. Хтось припускався величезної похибки. Хтось, хто штовхав Дамаса у пастку, яку він сам для себе вирив аж до неминучого кінця. Простий механізм. Дамас вірив, що вбиває, а насправді хтось робив це за нього. Докази тиснули на Дамаса. Все, від бліх і до деревного вугілля, мало привести його до довічного ув'язнення. Хто ж заперечуватиме, що Дамас — винен, спираючись лише на жалюгідні три крапки? Гілочка, що бореться проти бурхливого моря доказів. Жоден присяжний не зацікавиться цими трьома маленькими крапочками.

Декамбре збагнув. Його напружила несумісність маніакальної наукової точності сіяча і велетенська фінальна помилка. Він перечепився за деревне вугілля і дійшов єдиного правильного висновку: їх двоє. Сіяч і вбивця. Вочевидь, увечері у «Вікінзі» Декамбре надто багато базікав. І вбивця це зрозумів. Він оцінив наслідки своєї похибки. І це було лише питання годин, коли ерудит закінчить свої роздуми і поділиться ними з лягавими. Небезпека видавалася неминучою, тому старий мав змовкнути. Не було більше часу вдаватися до вишуканості. Лишався тільки один вихід — нещасний випадок: старий мав утопитися.