Розділ «33»

— Тільки цього, цього і жінку, — сказав Рубо, вказуючи на фото Віяра, Клерка і Барду. — Я ж бачив їх тільки один раз.

— Ти одразу все збагнув?

— Тільки після вбивства жінки. Я її впізнав, бо на обличчі було багато родимок. А коли подивився на фотографії інших, то скумекав.

— Що він повернувся?

— Так.

— А знаєш, чому він так довго чекав?

— Ні, не знаю.

— Бо п'ять років відсидів за ґратами. Його подружка, дівчина, що збожеволіла через вас, за місяць викинулася з вікна. Прийми це, Рубо, якщо у тебе ще досі мало гріхів на душі.

Адамберґ підвівся і прочинив настіж вікно, щоб вдихнути свіжого повітря і вигнати з кімнати сморід поту і страху. На мить він так і завмер над людьми, котрі йшли вулицею і не чули цієї історії. Сьома п'ятнадцять. Сіяч досі спав.

— Але чому ти боїшся, якщо його арештували? — запитав він, повернувшись.

— Бо це не він, — видихнув Рубо. — Ви втрапили пальцем у небо. Хлопець, якого ми катували, — високий слабак, чхни на нього — і він упаде, жалюгідна ганчірка, інтелігенток, він би навіть прищепки не підняв. А тип, якого показували по телевізору, — кремезний атлет. Нічого спільного, можете повірити.

— Упевнений?

— Точно. Той був сухоребрим, я добре пам'ятаю. Він досі там і вистежує мене. Я все вам розповів і тепер вимагаю захисту. Але, чесне слово, я нічого не робив. Я лише стояв...

— На шухері, я вже це почув. А ти не думаєш, що людина може змінитися за п'ять років у в'язниці? Особливо, якщо він надумав помститися і це стало його ідеєю фікс? Не думаєш, що, на відміну від мозку, м'язи можна наростити? І якщо ти й досі залишився все тим же придурком, то він міг навмисне змінитися.

— Навіщо?

— Щоб змити ганьбу, жити і судити вас.

Адамберґ підійшов до шафи, витягнув звідти великий поліетиленовий пакет кольору слонової кістки і повільно підніс до очей Рубо.

— Ти впізнаєш це?

— Так, — сказав Рубо, насупивши чоло. — Коли я виходив з будинку, то бачив такий на підлозі. Всередині нічого — порожній відкритий конверт.

— Це він, сіяч. Саме у конверті тобі принесли бліх.