Розділ «33»

— Там, на майдані, я зараз не в пошані. Я зрадник, Данґларе. Їм простіше буде говорити з офіцерами, яких вони не знають.

— Ясно, — сказав Данґлар. — Ми б ще довго шукали цю точку перетину. Одна зустріч, один вечір, один бар, люди, які навіть не знайомі між собою. Пощастило, що цей Рубо запанікував.

— А там є чого панікувати, Данґларе.

Адамберґ витягнув мобільний телефон і знову зазирнув йому прямо у вічі. Від постійних благань задзеленчати, ворухнутися і зробити хоча б щось цікаве комісар уже почав плутати телефон із втіленням самої Камілли. Він розмовляв з ним, розповідав йому про життя, ніби Камілла могла все це почути. Але, як казав Бертен, це тільки розважає, і не більше. Камілла не з'явиться з мобільного, наче джин із лампи. І хай навіть справу буде закрито, йому байдуже. Комісар обережно поклав його на землю, щоб не пошкодити, і ліг на півтори години поспати.

Його розбудив Данґлар, який приніс виписку телефонних дзвінків Дамаса. Допити на майдані нічого не дали. Єва мовчить як риба, Марі-Бель заходиться риданням, Декамбре ходить надутим, Лізбет репетує, а Бертен дає однослівні відповіді, проявляючи всю свою нормандську стриманість. І з усього виходило, що Дамас цілими днями сидів на майдані, всі вечори проводив у кабаре, слухаючи Лізбет, і ні з ким там не спілкувався. Друзів у нього не було, а всі неділі він проводив зі своєю сестрою.

Адамберґ розгорнув список телефонних дзвінків у пошуках повторюваного номера. Якщо спільник був, Дамас обов'язково постійно підтримував з цією людиною контакт, оскільки графік четвірок, бліх і вбивств був надзвичайно щільним. Але Дамас телефонував надзвичайно рідко. З дому були дзвінки лише в крамницю — без сумніву, це Марі-Бель телефонувала Дамасу, а з крамниці взагалі мало куди телефонували і рідко в одне й те саме місце. Адамберґ перевірив чотири номери, які регулярно повторювалися — всі належали постачальникам скейтів, роликів і спортивних касок. Адамберґ відклав виписку в куток столу.

А Дамас зовсім не дурень. Він лише дуже талановито прикидався. Він це все приготував у в'язниці і після неї. Все приготував за сім років. І якщо він мав спільника, то не підставляв би його, телефонуючи з дому. Адамберґ зв'язався з агенцією Чотирнадцятого округу і попросив усі виписки з телефонних автоматів на вулиці Ґете. За двадцять хвилин до нього прийшов факс. Відколи поширилися мобільні телефони, телефонні автомати стали використовуватися значно менше, тож Адамберґ отримав не дуже великий список. Там повторювалося одинадцять номерів.

— Якщо хочете, я вам їх розшифрую, — запропонував Данґлар.

— Почніть з цього, — сказав Адамберґ, указуючи на номер. — Це в дев'яносто другому департаменті, О-де-Сен.

— А де це? — поцікавився Данґлар, підходячи до свого комп'ютера.

— Наше північне передмістя. Якщо пощастить, потрапимо на Кліші.

— Чи не буде краще перевірити всі решта?

— Вони нікуди не подінуться.

Кілька хвилин Данґлар клацав у тиші.

— Кліші, — оголосив він.

— У десятку. Осередок чуми 1920 року. Все в родині, у привиді. І, можливо, саме там він і мешкає. Хутчіше, Данґларе, прізвище, адреса.

— Клементина Курбе, вулиця Оптуль, 22.

— Знайдіть у реєстрі.

Данґлар і далі клацав по клавіатурі, доки Адамберґ міряв кроками кімнату, намагаючись не наступити на кошеня, що гралося з ниткою, яка звисала з його штанів.

— Клементина Курбе, уроджена Журно, Кліші, дружина Жана Курбе.